ЧУНЬКІВ
Cело Чуньків розташоване на правому березі Дністра, за 10 км на північ від районного центру м. Заставна і за 36 км від обласного центру м. Чернівці. До найближчої залізничної станції Заставна - 10 км. За 4 км від села проходить шосе, що з'єднує Чернівці з Тернополем. Сільській раді підпорядкований хутір Одая. Межує з селами Кулівці, Василів, Кадубівці.
Вперше Чуньків згадується в історичних джерелах під 1546 роком. За свідченням купчої грамоти, що зберігається у Чернівецькому обласному архіві, один пан продав іншому село Звенячин, яке розташоване недалеко від села Чінькеу (так тоді називалося село) за 800 татарських злотих. Ця грамота дає підстави вважати, що в середині XVI ст. село Чуньків було вже відоме на Буковині. Назва села походить, ймовірно, від прізвища власника молдавської національності, бо в цей період буковинський край перебував під владою молдавського господаря.
Народні перекази дають і другу версію походження назви села.
«...Одного разу на село напали вороги, які вирізали всіх жителів. Хитрощами врятувалася лише одна родина. Господар цього трагічного дня різав теля. Він вимастив себе і всіх хатніх кров’ю теляти, вони прикинулися мертвими і так уникли жорстокої долі. Звали цього чоловіка Чунько. Він разом з родиною заснував нове село замість спаленого».
Сучасне село ділиться на 6 невеликих частин, що значаться словом «кут». Це - Осередок, Джусівка, Чупрунівка, Долинки, Горянка і Луг. Здебільшого такі назви дають точну характеристику місцевості. Осередок – центр села, Долинки - низинна місцевісь, Горянка - горішня частина села, Луг - місце випасання худоби і сіножаті, Чупрунівка - походить від прізвища Чупрун (чупер, чуприна - означає волосся). І сьогодні є багато жителів з таким прізвищем, що проживають на цьому куті.
Близько 6 тисяч років тому, як свідчать археологічні дані, в урочищі Бавки було поселення трипільської культури, яке ще не знало заліза. В основному люди використовували глиняні вироби, кремінні та кістяні знаряддя.
Крім трипільської культури, було виявлено поселення комарівської і давньоруської культур в урочищі Горянка, які припадають на ХV-ХІV ст. до н. е.
В III - IV ст. н. е. на хуторі Одая проживали племена черняхівської культури. Це підтверджують розкопки, проведені у червні-серпні 1989 р. науковцями Московського інституту археології (керівник Нікітіна Г. Ф.).
Матеріальна культура населення цього періоду представлена ліпним посудом місцевого виробництва та привізним гончарним, виготовленим на крузі за римською технологією. Поширені посудини зі скла, різноманітні вироби із заліза (ножі, сокири, вістря, наральники та ін.). На поселеннях і особливо в похованнях часто трапляються різноманітні шпильки (фібули), пряжки, намисто. Саме ці речі були знайдені під час розкопок могильника на хуторі Одая.
Ця місцевість входила до складу Київської Русі, яка у 1240 р. зазнала жорстокої навали монголо-татар. Через два роки було спалене і зруйноване село Чуньків. Про напад монголо-татар свідчить напис на хресті, що знайдений на старому цвинтарі села Василів. На хресті є дата - 1242 рік.
Майже сто років панували татари на Буковині. Лише у 1345 році, після розгрому азіатських завойовників угорськими військами, було покінчено з татарським ігом. У 1359 р. угорці, а з ними і Буковина, потрапили в залежність від молдавського господаря.
У 1502 році Молдавське князівство (в т. ч. Чуньків) потрапило у васальну залежність від Османської імперії. Період турецького панування тривав майже 300 років, аж до 1774 р. Скориставшись тим, що російські війська перемогли Туреччину, австрійці зуміли залишити буковинський край за собою. У цей час на Буковині не було жодної школи, лікарні чи аптеки, навіть священики не завжди вміли читати й писати.
Із року в рік австрійські землевласники посилювали політику експлуатації селян. Кількість податків на користь держави і землевласника невпинно зростала. Збільшувалась також кількість панщинних днів і різного роду повинностей.
У 1884 році, в результаті просвітницької діяльності товтрівського товариства «Руська бесіда», у Чунькові була відкрита хата-читальня. Тут селяни отримували перші відомості про творчість великих українських письменників, грамотні люди могли брати книжки для читання додому. Тільки у 1848 році, після скасування кріпацтва і панщини, простим людям стало трохи легше. Проте більшість земель все одно залишилася у володінні місцевого дідича і заможних селян.
Пам’ятним для чуньківських жителів є 1853 рік, коли при церковній канцелярії був створений навчальний клас. Діти заможних селян отримали можливість навчитися писати, читати та рахувати. Для бідних школа залишалася недосяжною.
На початку XX ст. австрійська влада профінансувала будівництво двоповерхової початкової школи, яка відкрилася у 1902 р. Спочатку всі діти вчилися в одному класі, а в 1903 році школа стала чотирикласною, в якій могли навчатися всі бажаючі.
у 1927 році Чуньківська школа стала семирічною. У зв'язку з цим її стали відвідувати і діти з навколишніх сіл. Навчання в школі велося румунською мовою, до дітей застосовувалися фізичні покарання.
З 1947 року при семирічній школі стала працювати і вечірня школа для дорослих. Її учнями стали в основному колгоспники, які були зовсім неграмотними або недовчилися за Румунії.
У 1952 році школа стає восьмирічною й учні здобували неповну середню освіту. Кількість дітей невпинно зростала і старе приміщення школи ставало вже тісним. У 1983 році колгосп «Росія» за свої кошти збудував нову триповерхову школу, яка отримала статус середньої. Надалі, вже у незалежній Україні, назва школи змінюється. У 2002 році стала називатися Чуньківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, а з 2004 року - Чуньківський навчально-виховний комплекс.
За час існування школи нею керували директори: Грицишин Антон (1904-1927 рр.), Дришир (1927-1935 рр.), Пензар Іван (1935-1944 рр.), Бабич Юрій Юрійович (1944-1946 рр.), Осюнько (1946-1947 рр.), Скнар Олександр Григорович (1947-1951 рр.), Сліпинюк Степан Олександрович (1951-1952 рр.), Корнійчук Михайло Пилипович (1952-1958 рр.), Качан Григорій Васильович (1958-1968 рр.), Гулей Григорій Іванович (1968-1981 рр.), Народовий Петро Павлович (1981-1990 рр.), Гунчак Фрозина Іванівна - з 1990 року.
Гордістю школи є ансамбль пісні і танцю «Червона калина», створений у 1992 році (керівник Проданчук Михайло Григорович). Вже у 1994 році на Чернівецькому фестивалі творчості дітей та молоді «Колиска миру» колектив здобув звання дипломанта конкурсу. 11 січня 1996 року ансамбль бере участь у благодійному фольклорному вечорі «Свято Маланки» у столичному концертному залі «Золоті ворота».
В подальшому ансамбль «Червона калина» є учасником регіональних фестивалів у містах Заставна та Заліщики, а в травні 1998 року бере участь у Міжнародному фестивалі народного танцю в Туреччині.
У травні 2003 року ансамбль здобуває звання лаурета на Першому обласному фестивалі хореографічного мистецтва «Перлина Черемошу». У липні 2006 року юні танцюристи стали учасниками регіонального фестивалю «Летавчанка збирає друзів» у с. Летава Хмельницької області і в нагороду отримали диплом II ступеня. У квітні 2007 року брали участь у Всеукраїнському конкурсі народного танцю імені П. Вірського в м. Хмельницькому. У 2008 році ансамбль стає учасником відразу трьох фестивалів: «Чисті роси», «Рідний край» та «Виговські передзвони». У репертуарі «Червоної калини» українські народні танці «Гопак», «Поліська полька», «Трясуха», «Гуцулочка» та місцеві - «Аркан», «Голубка», «Верховинка», «Сербин», «Кругла» та інші.
Православна церква у Чунькові існувала з давніх пір, але ніхто не знає, коли був збудований перший, дерев’яний храм Божий. Старожили розповідають, що стара церква згоріла перед самим Великоднем 1906 року. Причиною пожежі стали дитячі ігри із самопалами, від іскри яких загорілися дерев’яні стіни.
Цього ж року на кошти громади розпочалося будівництво нового, кам’яного храму, яке продовжувалося до 1912 року. Частину коштів дали місцевий дідич і священик Іван Жулинський (народився у 1881 р.), який був настоятелем церкви з 1908 року. Він фактично керував будівельними роботами.
Камінь добували на території села місцеві жителі, які працювали на будові підсобними робітниками. Церкву будували запрошені майстри, яких люди називали «німці», бо вони спілкувалися між собою німецькою мовою. Як для того часу, то робота виконана майстерно. Ця прекрасна споруда має вигляд хреста, поряд з церквою зведена і дзвіниця.
Гарно оформлена церква і всередині, де стіни прикрашені чудовими іконами та образами. Цінним у храмі є іконостас, який до церкви привезли вже готовим.
На день Святої Трійці 1912 року церкву освятили. Про цю подію у церкві зберігається спеціальна грамота за підписом Володимира, православного архієпископа і митрополита Буковини та Далмації. В ній зазначається, що «церква забезпечена всім необхідним для відправки богослужінь. Освятив її архієпископ Мелентій на Святу Трійцю у 1912 році».
Настоятелем нової церкви став Іван Станкевич, який за Івана Жулинського служив дяком.
Від дня свого заснування церква ніколи не закривалася. Лише у радянські часи доступ до неї був обмежений. У цей час дуже довго в ній працював священиком Іван Мотрюк.
Тепер у церкві зроблено внутрішній і зовнішній ремонт, проведено електричне освітлення, зроблено дерев’яну підлогу. Настоятелем Божого храму нині працює о. Сливчук Михайло Іванович, який одночасно є благочинним району. Революція 1905 року знайшла свій відгук і в чуньківських селян. У цьому ж році в селі відбувся страйк, з допомогою якого селяни вимагали у місцевого пана вищої заробітної плати. Ця подія згадується у донесенні крайового президента Буковини міністру внутрішніх справ про страйки сільськогосподарських робітників у селах Василеві й Чунькові Кіцманського повіту від 16 червня 1905 року:
«Слідом за моїм донесенням від 8 червня б. р. за №3055 маю честь представити вашій ексцеленції на підставі одержаних рапортів начальника Кіцманського повітового управління такий звіт про страйковий рух серед сільськогосподарських робітників Кіцманського адміністративного повіту.
У згаданому повіті в останній час серед сільськогосподарських робітників вибухнуло два страйки, а саме: 6 червня б. р. у Василеві й 7 червня б. р. у сусідньому з цією громадою селі Чунькові.
Число страйкарів становить у Чунькові близько 200, а у Василеві - близько 100 сільськогосподарських робітників. Причиною страйку вважають надто низьку плату кількох роботодавців сільськогосподарським робітникам (50-60 г. у день). Страйкарі вимагають поденної заробітної плати 1 к. 40 г...
10 червня б. р. начальник Кіцманського повітового управління на прохання страйкового комітету особисто втрутився в хід переговорів на території, охопленій страйком, щоб досягти угоди, але це не дало результатів через опір деяких роботодавців, про яких йшла мова. Вони були настільки озлоблені на страйкарів, що наперед відкидали будь-яку спробу угоди. Згаданий начальник повітового управління має, однак, цілковиту надію, що під час наступного перебування на території, охопленій страйком, яке передбачається в найближчих днях, йому вдасться довести до згоди і відповідно уладнати страйк. Оскільки страйкарі в обох селах поводяться спокійно, порядок і спокій досі не порушено. Згідно зі звітом начальника повітового управління, можна напевне сподіватися, що згадані страйки й надалі відбуватимуться спокійно.
У зв’язку зі страйковим рухом, який посилився в біжучому році серед сільськогосподарських робітників нашого краю і який тісно зв’язаний з питанням заробітної плати, та зважаючи на стурбованість, що панує серед сільських господарів нашого краю щодо нових страйків під час недалеких жнив, я своїм розпорядженням від 9 червня 1905 року за №3121, що додається в копії до всіх начальників повітових управлінь, прийняв відповідні превентивні заходи для того, щоб запобігти в майбутньому виникненню страйків сільськогосподарських робітників і серйозних ускладнень.
Далі дозволяю собі довести до відома вашої ексцеленції, що начальник Кіцманського повітового управління, в повіті якого в основному відбулися в цьому році страйки сільськогосподарських робітників, призначив на 14 червня б. р. збори, на які запросив усіх власників і орендарів маєтків Кіцманського повіту і на яких докладно обговорювалися питання оплати сільськогосподарських робіт, урегулювання розміру заробітної плати сільськогосподарських робітників Кіцманського повіту, щоб таким чином усунути основну причину цих страйків. Про результати обговорення подам звіт пізніше.
В кінці дозволяю собі довести до високого відома, що я постарався вплинути на провідних рутенських (українських. - М. Ч.) депутатів таким чином, щоб вони заспокійливо впливали на населення. Вони обіцяли мені, що в 6. р. до серйознішого страйкового руху не дійде.
Донесення склали службовці крайового управління Кешман, Недвед». (ЧОДА, ф. З, оп. 1, спр. 9302, арк. 115-117. Відпуск. Рукопис. Переклад з німецької).
У листопаді 1918 року селом заволоділи румуни. На українську мову вони наклали табу, заборонили нею користуватися. За співання пісень рідною мовою накладали великі штрафи. Ще важче випало на долю дітей, яких змушували навчатися на чужій для них мові. Часто румунські вчителі били дітей різками по руках за неналежне вивчення румунської мови.
Місцеві уродженці В. Т. Страдецький і П. С. Томюк брали участь у повстанні 113-го піхотного полку в Чернівцях у листопаді 1919 року. Після придушення повстання вони повернулися в село, маючи при собі гвинтівки, і агітували селян, щоб ті не корилися румунським окупантам.
У 1929 р. в селі створено осередок партії «Визволення» (М. Г. Гніданник, Г. П. Драб’юк, В. В. Філіпчук, І.І. Бабич, А. В. Кивирига, В. Г. Гуцул). У цьому ж році жандармерія заарештувала 19 селян, звинувачених в комуністичній пропаганді. У них було конфісковано брошуру «Боротьба проти безробіття», «Бюлетень» ЦК КП Румунії.
У червні 1940 р. Радянський Союз на чолі з Й. Сталіним відібрав у Румунії, буковинські землі і приєднав їх до радянської України. Сам факт мав прогресивне значення, бо зумів об’єднати в одній державі українців разом з їх землями. «Червонозоряні визволителі» з перших днів стали проводити свою політику. Створили сільську раду, сільський актив, панську землю розділили між селянами. В першу чергу її отримали малоземельні і безземельні. В селі відкрили державну крамницю, клуб, бібліотеку. Навчання в школі з нового навчального року велося тільки українською мовою, ніхто не забороняв співати українські пісні. Але невдовзі арешти, які розпочалися в навколишніх селах, торкнулися і Чунькова. «Чорний ворон» забрав Кривохижу Сильвестра, Щербановича Степана і Маника Григорія, які після цього пропали безвісти. Тільки через 66 років було знято гриф секретності із справ, в яких зафіксовані злочини чернівецьких енкаведистів. Серед 222 розстріляних буковинців наприкінці червня 1941 р. значаться прізвища і чуньківських господарів.
22 червня 1941 року Гітлер напав на СРСР, розв’язавши радянсько-німецьку війну. У липні у Чуньків знову повернулися румуни і почалася так звана у народі «друга Румунія». Проте наприкінці березня 1944 року під натиском наступаючих військових підрозділів Червоної Армії румуни змушені були забратися з села. В селі надовго встановилася радянська влада. Вже у травні цього року перша група чуньківських чоловіків була мобілізована на радянсько-німецький фронт. Буковинці воювали на чужій землі, визволяли від коричневої чуми європейські народи, жертвуючи своїм життям.
Протягом 1947-1948 рр. у селі вдалося організувати відразу два колгоспи - «Радянська Буковина» (голова Драб’юк Корнелій Петрович) та імені Хрущова (голова Бабич Іван Георгійович), які згодом злилися в один - імені Мічуріна. У 1951 р. в селі створено первинну партійну організацію більшовиків, куди першими вступили М. Г. Гулько і К. П. Драб’юк.
У 1950 р. колгоспи об’єднуються в один під назвою імені Хрущова. Головою правління залишається Драб’юк К. П., головним бухгалтером - Грицюк Василь Миколайович. У 1952 р. розпочалося будівництво тваринницької ферми, де розводять молодняк і велику рогату худобу, а також коней для армії. Одночасно створюються птахоферма, кролеферма та вівцеферма.
У 1954 році господарство перейменували на колгосп імені Мічуріна. За правління Драб’юка К. П. колгосп стає мільйонером. У цей час будуються клуб, тік, автопарк.
З 1966 по 1970 рік колгосп очолює Гулько Орест Васильович. Господарство продовжує розширюватися, відкриваються млин, олійниця та пожежне депо. Швидко розвивався колгосп, а з ним і соціальна інфраструктура села, зростав добробут його жителів. Щороку колгоспники будували для себе нове, добротне житло, мали можливість придбати побутову техніку, красивий одяг, поліпшилося харчування. Село за короткий час радіо- та електрифікували.
З 1970 по 1975 рік на чолі колгоспу був Українець Володимир Омелянович. При ньому колгоспи сіл Чунькова і Василева об’єднуються в єдине господарство імені Карла Маркса (1974 р.). Але на цьому зміни не припиняються. Вже наступного року (1975 р.) чотири села - Чуньків, Кулівці, Кадубівці, Василів - об’єднують свої землі, основні виробничі фонди і утворюють колгосп «Росія». Центральна садиба і бухгалтерія колгоспу розміщуються у Чунькові, очолює новостворене господарство Северин Василь Євгенович. Прибутки колгоспу зростають і це дає можливість частину коштів вкладати в соціальну інфраструктуру. Колгосп за власні кошти зводить Чуньківську загальноосвітню школу (1983 р.), клуб, бібліотеку, історичний музей, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, ряд магазинів тощо.
З ініціативи уповноважених членів колгоспу на загальних зборах вирішують будувати цех по переробці і консервації овочів на хуторі Одая. Пізніше, у 1994 році, цех перетворюється на консервний завод і стає самостійним підприємством.
У1995 р. розпорядженням уряду Заставнівське міжколгоспне об’єднання об’єднують з колгоспом «Росія» і утворюється селянська спілка «Нива». Але на території кожного села створюється окреме кооперативне господарство, яке підпорядковується центральному керівництву спілки у Чунькові. У 2000 р. всі чотири кооперативні об єднання вирішують роз’єднатися і господарювати самостійно. У березні цього ж року у Чунькові створюється аграрно-промислове товариство з обмеженою відповідальністю «Надія плюс», яке стає орендарем сільськогосподарської землі у пайовиків.
Ринкові відносини вимагають людей творчих, підприємливих, здатних йти на ризик.
ГОРДІСТЬ СЕЛА
Ярошинська Євгенія Іванівна (1868-1904 рр.) - педагог, українська письменниця.
Гордістю села є українська письменниця, громадська діячка, фольклорист, етнограф і педагог Є. І. Ярошинська.
Народилася Євгенія Ярошинська 18 жовтня 1868 року в сім’ї сільського вчителя, батько якого примандрував зі Східної України через переслідування царизмом. З малих літ була допитливою до всього. У 1880 р. майбутня письменниця вступила до Чернівецької жіночої реальної гімназії, з відзнакою закінчила 6 класів, але залишила навчання через матеріальні нестатки. Подальшу освіту здобувала самотужки - багато читала зарубіжної та вітчизняної літератури. Вчителювала у селах Брідок на Заставнівщині та Раранча теперішнього Новоселицького району.
Першу повість «Жіноче серце» Є. Ярошинська написала німецькою мовою, що було наслідком політики онімечення, здійснюваної Австро-Угорською імперією на території Буковини. У 1885 р. в Чернівцях за редакцією Юрія Федьковича почала виходити газета «Буковина» українською мовою. Ця прогресивна подія стала для молодої письменниці поштовхом для написання творів рідною мовою.
У 1888 році Є. Ярошинська надіслала у Чернівці, до товариства «Руська бесіда» найбагатший на той час збірник записаних нею народних пісень, але його не надрукували. Через два роки вона надсилає до Російського географічного товариства інший збірник - «Пісні буковинського руського народу з-над Дністра», до якого увійшли 450 пісень. Його видали, удостоївши срібної медалі.
Уже ранні твори письменниці («Уроєна слабість», 1886 р., «Милосердний пес», 1886 р., «Вірна любов», 1887 р. та інші) привернули до себе увагу громадськості. Талант Є. Ярошинської підтримав Іван Франко. Наступними творами були «Два брати», «Стара історія», «Золоте серце», які написані у стилі Марка Вовчка і Юрія Федьковича.
Кінець 80-х - початок 90-х років для Ярошинської став духовним злетом і як письменниці, і як педагога, і як громадського діяча. Зміцнюються її творчі зв’язки з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Вона бере активну участь у роботі педагогічних товариств, організації читалень, збирає фольклорні матеріали, пише і друкує нові твори, включається в активну боротьбу за рівноправність жінок. У 1881 році разом з Наталією Кобринською письменниця організовує і проводить у Стрию жіночі збори - своєрідний з’їзд передових жінок Галичини.
Тонкий знавець дитячої психології, вона у січні 1893 року отримує місце молодого вчителя в с. Брідок. Цього року бере участь у підготовці й випуску альманаху для жінок «Наша доля». Через два роки на окружній учительській конференції в Кіцмані Є. Ярошинська зробила доповідь «Про засоби виховання жіночої молоді на селах», а роком пізніше склала іспит на право вчителювати в школах з українською і німецькою мовами викладання.
З 1901 року Є. Ярошинська бере активну участь у виданні журналу для дітей «Дзвінок». Її відзначає зворушлива увага до селянських дітей, бажання дати їм освіту. У розквіті сил і таланту Є. Ярошинська раптово захворіла. Операція виявилася невдалою і 21 жовтня 1904 року письменниці не стало.
Творча спадщина Євгенії Ярошинської невелика: три повісті, близько тридцяти оповідань, новел, нарисів, казок, записів народних пісень. Найбільш відомі повість «Перекинчики», оповідання та новели «Вірна любов», «Проклятий млин», «Брати», «Женячка на виплат», «Золоте серце», «Понад Дністром», «Через протекцію», «Стара історія», «Липа на межі» та інші.
Сюжети своїх творів письменниця будувала на народній основі, ставила і розв’язувала переважно традиційні проблеми: вірність і зрада в коханні, сумні наслідки «нерівних шлюбів», рекрутчина й служба в цісарській армії та її згубний вплив на селянських синів-хліборобів, щирість і доброта, любов до праці і матінки-землі, людяність як типові риси простих українців.
Храпко Йосип Йосипович (1938-1998 рр.) - учитель, журналіст, поет
Народився Йосип Храпко 15 січня 1938 року на Івано-Франківщині в сім’ї сільського активіста Йосипа Семеновича Храпка. Йосип був найстаршим (молодші - Іван та Петро) і тому часто на дитячі плечі лягали турботи про молодших, хатні обов’язки. Після закінчення семирічки хлопець працює у колгоспі на різних роботах, обліковцем, помічником бухгалтера. У цей час на папір лягають перші поетичні рядки - перша проба пера.
Свідомість Йосипа прагнула більшого і найголовніше - знань. Він продовжує навчатися у Неполоковецькій середній школі, Снятинському культосвітньому училищі. Після цього ще три роки служить в радянській армії. Жага нових знань приводить Йосипа на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Надовго запам’ятав юнак ту годину, як уперше в житті покинув батьківську хату і їхав у далекий світ по науку. Тоді родичі, сусіди, прощаючись, казали йому: «Шануйся, Йосипе! Яким би ти грамотієм не став, як високо не злетів, знай, що внизу зосталися ті, хто вигодував тебе. Не цурайся їхніх чорних від землі, порепаних від тяжкої праці рук. Ти наше бідняцьке дитя. Ти наш посланець. Наша гордість, надія і захисник.
Студентське життя було заповнене вщерть. Від цікавих лекцій викладачів Біленького Д. Н„ Сінченка Г. П, Слинька І. І. та інших віяло наснагою і завзяттям до життя. Літературні читання не обходилися без його участі. Викладач Аврат Н. С., помітивши, в якій матеріальній скруті перебуває Йосип, допоміг йому влаштуватися вчителем української мови та літератури в одну з міських шкіл. У цей час зав’язалась міцна дружба між Йосипом-поетом і Ярославом Вишиваним-композитором.
З 1966 року, після закінчення університету, життя Й. Храпка тісно пов’язується зі школою. Спочатку вчителює на Сторожинеччині, деякий час на рідній Івано-Франківщині, а з 1977 року і до самої смерті - у Чуньківській школі. Кожен, хто звертався по допомогу до нього, завжди знаходив у його відповіді слушну й сердечну пораду. У кожній дитині він бачив особистість, творче дарування.
Йосип ніколи не кривив душею ні в житті, ні у творчості, відверто виступав проти брехні та підлості. А ще він не любив усіх мастей негідників і «неправдомовників». Значною мірою він був жорстоким від того світу, який так часто не узгоджувався з його внутрішнім світом і який викликав у нього протест, відчуженість. Йому зле ставало на душі, коли на кожному кроці бачив розрив між ідеалом і реальністю, коли його мрії розбивалися об жорстоку систему.
Поет Йосип Храпко - свідок важкого повоєнного дитинства. До болю знайомі йому обличчя тих, хто не дочекався з війни тата, чоловіка, коханого. Найкраще тема війни звучить у ліричній «Баладі про поцілунок».
Любив поет Україну, її людей. Йосип дуже переживав, коли бачив, як топчуться долі простих людей малоосвіченими керівниками. Він не міг змиритися з тією наругою, з яничарством і брехнею, підлабузництвом і підступництвом, бо «серце на примирення не згодне...».
То був його біль, біль, що спалив серце митця. Пішов Йосип Храпко з життя несподівано, раптово 22 лютого 1998 року.
2000 року за сприяння вчителів Чуньківської школи була підготовлена збірка поезій Й. Храпка «Смерековий вітер», яку видало видавництво «Рута» Чернівецького університету.
ТОПОНІМИ СЕЛА ЧУНЬКІВ
Осередок - кут села, середня його частина.
Джусівка - центр села, походження назви невідоме.
Чупрунівка - південно-західна частина села, де проживали люди з прізвищем Чупрун.
Долинки - північно-західна частина села, видолинок, де протікає потік.
Горянка - північна, горішня частина села, розташована на горбах.
луг - східна, нижня частина села, де протікає потік Млинівка. Колись тут косили СІНО, випасали худобу, на потоці стояли млини.
Винниця - криничка за 1 км на північ від села. Колись тут була гуральня.
Одая - хутірець, колись панський маєток, за 2 км на південний схід від села.
Лучинська криниця - криниця (озерце) у Лузі, де вода ніколи не замерзає.
За матеріалами вчителя історії
Шупені Марії Миколаївни
