ВАСИЛІВ

 

Село Василів розташоване на правому березі Дністра, за 14 км на північ від районного центру і за 38 км від обласного, до найближчої залізничної станції Заставна - 14 км. Василів межує з населеними пунктами: на сході з Дорошівцями, на південному сході з Товтрами, на заході з Чуньковом, на північному заході з Кулівцями. Через Василів проходить дорога, що з’єднує село з магістральним шосе Чернівці-Тернопіль.

Вперше буковинські поселення згадуються на сторінках писемних джерел у той час, коли ця територія входила до складу Галицької Русі. Саме тоді виникла, як показали дослідження, більшість сучасних буковинських сіл. На сторінках Галицько-Волинського літопису першої половини XIII ст. згадуються поселення Василів, Онут, Кучелмин і Плав, котрі локалізуються в межах Чернівецької області. Особливий інтерес викликає Василів, котрий у XI - першій половині XIII ст. був поселенням міського типу. Це місто припинило свій розвиток у середині XIII ст., але в землі, не території сучасного села Василів, збереглися руїни його будівель. Літописна згадка про Василів привертала до себе увагу дослідників давно. В 1899 і 1900 роках професор Чернівецького університету Р. Ф. Кайндль, котрий ґрунтовно працював над історією Буковини, провів археологічні дослідження у Василеві, розкопав на високій горі Холм рештки давньої будівлі з кам’яною домовиною і дав загалом правильну оцінку цієї давньоруської пам’ятки.

Під час окупації Північної Буковини королівською Румунією дослідження у Василеві намагався провести відомий український археолог Ярослав Пастернак. Та дослідника не пропустили через кордон і він змушений був із Снятина повернутися до Львова.

Нові археологічні дослідження в повоєнні роки провела у Василеві експедиція Чернівецького краєзнавчого музею. У 1948 р. під час обстеження села нею виявлено археологічні пам’ятки різних епох, у тому числі й рештки літописного Василева, перевезено до музею вимитий дощовими водами кам’яний саркофаг і визначено місця стаціонарних розкопок. Проте провести тут розкопки стало можливим лише через 10 років. Справа в тому, що з Києва надійшло розпорядження, згідно з яким музеям заборонялося проводити археологічні розкопки. Кошти можна було витрачати лише на пропаганду соціалістичного будівництва в області.

Стаціонарні розкопки у Василеві Чернівецький краєзнавчий музей спромігся провести лише в 1958-1959 рр. І на цей раз експедиція мала в своєму розпорядження мізерні фінансові асигнування. На допомогу прийшли добровольці: студенти Чернівецького державного університету (керівник групи І. Винокур) та учні, Чернівецької школи-інтернату №1. В роботі експедиції взяли участь, крім науковців музею, археологи з Кишинева (П. Бирня) і Львова (Г. Свєшніков), мистецтвознавець із Києва (Г. Логвин), чернівецький художник О. Плаксій, уродженець с. Брідок.

Музейна експедиція повністю розкопала руїни білокам’яного храму, провела розвідкові розкопки на городищах Замчище, Холм, а також на чотирьох кладовищах ХІІ-ХІІІ ст., зібрала археологічні дані, що стосуються соціально-територіальної структури давнього міста та його історії.

Під час повторних археологічних розвідок у 1967 році на території села та його околицях розкопано 7 гончарних горнів, давньоруський могильник. Тут також виявлено пам’ятки кам’яної, ранньозалізноі доби та поселення трипільської культури

Василів згадується у Галицько-Волинському літописі у зв’язку з військовими подіями в Подністров’ї. Розповідаючи про переслідування відступаючих з-під Галича угорських окупантів, літописець під 1230 р. записав, що галицький князь Данило Романович «оттоуду же поиде король ко Василеву й перейде Днестр и поиде ко Про-уту». З цієї короткої згадки видно, що Василів стояв на самому Дністрі, тут існувала переправа через річку, а через Василів проходив шлях з Галича в Угорщину. З того часу назва населеного пункту не змінилася.

Село заснував князь Василько (1084-1124 рр.) з роду Ростиславичів, який правив у Теребовлі. Він намагався колонізувати малозаселені землі на південному пограниччі. Князь Василько заселяв землі на середньому Дністрі, над Прутом і Серетом. Серед ряду заснованих ним поселень був і Василів, який вигідно розташувався на перехресті сухопутного і водного торгових шляхів. У Василеві поширена така легенда про заснування села:

«Десь близько 1090 р. по Серету з Теребовлі плила лодія, на кормі якої стояв один із онуків Ярослава Мудрого - Василько Ростиславич Теребовлянський. Над Дністром клубочився сивий туман, а над обрієм сходило сонце. З берега чути удари каменярів, дзвін кіс, на Торговій площі починається торгівля. І раптом - веселий спів. То співали веселівчани, жителі містечка Веселів над Дністром.

Княжа лодія прибилася до пристані і князь ввійшов у торговицю. Йому сподобалося місто і його веселі люди. Тому він на правому березі Дністра вирішив збудувати дитинець - княжий замок, огородивши його частоколом.

З тих пір місто стали називати Василів, бо кожен, хто плив по Дністру, запитував: «Чий це град?» - «Град Василька!» - чули у відповідь.

За легендою, давня назва населеного пункту була Веселів (за веселою вдачею його жителів), а згодом - Василів.

Саме торгівля сприяла його досить швидкому розвитку, і невеличке поселення невдовзі перетворилося на велике місто.

Князь Данило Галицький (1238-1264 рр.) сім років вів війну з Угорщиною і Польщею за Галичину. Під час цієї боротьби переходив Буковиною і побував у місті Василеві угорський король Бела. Анонімний автор «Галицько-Волинського літопису» оповідає про битву між королем Данилом та угорським королем Белою, який у 1230 р. напав на місто Галич. Переможений населенням цього міста, «звідти король (Бела) пішов до Василева, перейшов Дністер і йшов до Прута». (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 1. - Чернівці, 1991, с. 44).

У літописах часто згадується місто Василів на правому березі Дністра, що служило за пристань і за місце перевезення через річку. У Василеві схрещувалася дорога з півночі, що вела на Дунай, із наддністрянською, що проходила буковинським лісом до міста Беня Родна. Літописець згадує, що у Василеві було за княжих часів 7 церков і монастирів.

На підставі масового вивчення давньоруських поселень та їх соціальної типології встановлено: до поселень міського типу належать ті з них, в структуру котрих входили торгово-ремісничі посади зі своїм самоврядуванням. До того ж, соціально-топографічна структура давньоруського міста була досить складною і його головними частинами були: а) фортеця-дитинець, на території якої зосереджувалась феодальна влада зі своїми збройними силами; б) торгово-ремісничий посад, де жила основна маса міського населення, яке мало можливість вільно, незалежно від феодальної верхівки, займатися ремеслом, торгівлею та іншою виробничо-господарською діяльністю, створювати свої товариства; в) передмістя, де розташовувалися феодальні замки-садиби з їх залежними селами, монастирі, слободи тощо. Ці основні ознаки давньоруського міста виявилися під час археологічних досліджень і в літописному Василеві.

Залишки фортеці-дитинця у Василеві виявлені в північній частині сучасного села, на невеликому мисі правого берега Дністра, в урочищі Замчище.

Другою і головною складовою частиною літописного Василева був торгово-ремісничий посад, який розміщувався на території сучасного села, на першій надлуговій терасі Дністра. Він займав, порівняно з фортецею-дитинцем, значно більшу площу. Його будівлі тягнулися вздовж Дністра майже на 3 км. Тут виявлені залишки наземних дерев’яних будинків зі стінами зрубної та стовпової конструкції, досліджені ремісничі майстерні, розкопані у кількох місцях давньоруські поховання та фундаменти білокам'яного храму, обстежено торговий майдан та річкову пристань.

До важливих ознак міста Василів належить торгова площа, від якої до наших днів збереглася топонімічна назва «Торговиця». Вона розміщувалася поруч з фортецею-дитинцем (урочище Замчище), недалеко від пристані на Дністрі. Це рівна місцевість, яка в більшій частині в ХІІ-ХІІІ ст. була вільною від забудови. Лише в центрі площі виявлено руїни будівлі: камені вугілля, уламки глиняного посуду XII - першої половини XIII ст. та глиняні полив’яні плитки, якими стелили підлоги в християнських храмах Давньої Русі. Очевидно, тут, як і на торгових площах інших давньоруських міст, стояла дерев’яна церква, присвячена богу - покровителю торгівлі.

У Василеві, на Дністрі, безперечно, існувала пристань, де робили зупинки торгові каравани, а товари з кораблів перевантажували на сухопутний транспорт і навпаки. Виявлені рештки будівлі XII ст. на низькому березі Дністра, напроти гирла р. Серет, поблизу фортеці-дитинця, очевидно, вказують на місце розташування пристані. Кораблі могли зупинятися також у гирлі р. Серет, на берегах якої виявлені рештки поселення ХІІ-ХІІІ ст. та підплитові поховання.

Пристань, торгова площа, патрональні храми, ремісничі майстерні, знахідки уламків амфор-корчаг та скляних браслетів з повною достовірністю дають право віднести їх до істотних ознак поселення міського типу, яке існувало в XII - першій половині XIII ст. на території сучасного села Василів.

Третьою складовою частиною літописного Василева є його передмістя: городище - феодальний замок розміщується на високому мисі правого берега Дністра, біля підніжжя якого починається міський посад. На вершині мису, котрий з трьох боків обмежений глибокими урвищами, виявлені залишки дерев’яних оборонних стін, що огороджували подвір’я діаметром до 80 м. Ці стіни мали зрубну конструкцію, з їх приміщення використовувалися як житла (тут розкопано розвали глинобитних печей). Очевидно, в приміщеннях оборонних зрубів, де знайдені рештки озброєння, жили воїни-слуги власника замку. На плоскому даху зрубів, як це було і в інших феодальних замках, влаштовувалися бойові майданчики, де перебували воїни під час воєнних дій. Оборонні зруби з їх бойовими майданчиками із зовнішнього боку прикривав дерев’яний частокіл (від нього збереглася траншея завглибшки 0,8 м, завширшки 0,6 м зі слідами дерева).

У північно-східній частині подвір’я феодального замку Холм розкопано залишки дерев’яної зрубної будівлі розмірами 8 х 8 м, усередині якої містився зруйнований кам’яний саркофаг. Поруч з будівлею розміщувалося кладовище, де розкопано поховання XII ст. Отож, є підстави цю будівлю прийняти за християнський храм, який правив за усипальницю феодальної родини.

Всі речові знахідки на городищі Холм вкладаються в хронологічні рамки XII - першої половини XIII ст. В колекції знахідок є залізні наконечники стріл, уламки типового для Галицької Русі глиняного посуду, шиферні пряслиця, уламки скляних браслетів, бронзовий хрест-енколпіон.

У складі археологічних джерел літописний Василів почав функціонувати як давньоруське місто у XII ст. Початок йому поклала дерев’яна фортеця, збудована з ініціативи теребовлянських князів. Завдяки цій фортеці на правому березі Дністра, навпроти гирла р. Серет, на якій розміщувалася теребовлянська пристань, був забезпечений надійний зв’язок Теребовлі міжнародним торговим шляхом по Дністру. Фортеця, що стояла на важливому торговому шляху, стала привабливим пунктом для торговців і ремісників. Поступово під її стінами сформувалося велике торгово-ремісниче поселення, виник монастир, був збудований феодальний замок. Це вже було справжнє давньоруське місто, історія якого тісно пов’язана з Галицькою Руссю.

В другій половині XI ст., коли почалося політичне роздроблення Русі, в містах Галицької землі - Перемишлі, Звенигородці (Львівська область) і Теребовлі (Тернопільська область) закріпилися сини Тмутараканського князя Ростислава: Рюрик, Володар і Василько. На з’їзді руських князів у Любечі в 1097 р. за Ростиславовичами були закріплені Перемишльська і Теребовлянська волості.

Теребовлянський князь Василько, який правив з 1092 по 1124 р., за повідомленням літопису, вживав рішучих заходів для зміцнення своєї влади в Середньому Подністров’ї. Він активно заселяв цей край, намагався, як пише літописець, «переяти болгари Дунайские й посадити я у себе», тобто переселити населення з Подунав’я на територію Середнього Подністров’я . Тоді ж, як свідчать археологічні джерела, на Дністрі, проти гирла р. Серет, була збудована фортеця, яку назвали Василів. Коли запитували: чий це замок? — відповідь могла бути одна: Василів, тобто, теребовлянського князя Василька, з ініціативи якого було зведено укріплення. Так ця назва закріпилася за населеним пунктом і збереглася до наших днів.

Розвиток міста Василів припадає на той час, коли територія Буковини входила до складу Галицького князівства, яке у 1199 р. об’єдналося з Волинським. Саме ж Галицьке князівство виникло в результаті об’єднання Перемишльського, Теребовлянського Звенигородського князівств у 1141 р. Столицею нового князівства став Галич - місто на берегах Дністра (тут розташовувалась міська пристань) та його притоки р. Луква.

Приналежність міста Василів, як і Північної Буковини, до Галицької Русі підтверджується насамперед писемними джерелами. Є переконливі свідчення того, що кордони князівства у Подністров’ї проходили у межах сучасного Сокирянського району. Так, у Галицько-Волинському літописі під 1229 р. говориться, що під час облоги ворогами Галича князь Данило «собрав землю Галичкую ... от Боброки дожем до реки Ушите и Прута». Літописець конкретно вказує на південні рубежі Галицької землі. У Подністров’ї вони простягалися до р. Ушиці, в гирлі якої розташовувалося місто Ушиця. В іншому місці того самого літопису під 1242 р. говориться, що Данило Галицький, дізнавшись, що загони хана Батия повертаються з Угорщини, «... хотя уставити землю і еха до Бакоти й Калюуса». Отже, Бакота, Калюус і Ушиця розглядаються літописцями як прикордонні міста Галицької Русі. За археологічними даними вони датуються XII - першою половиною XIII ст. Неподалік від цих міст, але на протилежному (правому) березі Дністра, між селами Непоротове і Ломачинці Сокирян-ського району, в урочищі Галиця збереглися руїни літописного міста Кучелмин.

Отже, землі Північної Буковини з містами Василів, Чернівці та іншими були в XII-XIII ст. складовою частиною Галицької Русі, що підтверджується й археологічними даними.

Матеріальна культура Василева та інших населених пунктів Північної Буковини виявилася типово галицькою. Про це свідчать, насамперед, такі масові матеріали, як глиняний посуд. Його основу становлять глиняні горщики з гранчасто сформованими вінцями. По бічному зрізі вінця зроблено жолобок - гніздо для накривки. На поселеннях Галицької Русі, включаючи давньоруську Буковину, горщики такого типу становлять близько 80 відсотків комплексів. На інших землях Русі вони становлять незначний відсоток. Як видно, своєю масовістю гончарні горщики такого типу виділяють керамічні комплекси Галицької Русі. Такого типу керамічні комплекси характерні і для літописного Василева.

До числа масових археологічних знахідок належать підплитові поховання XII-XIII ст., які здійснювалися в ґрунтових ямах і на поверхні землі позначалися великими кам’яними плитами, що повністю перекривали могильну яму. Картографування кладовищ з підплитовими похованнями показало, що вони на території Східної Європи поширені головним чином у Галицькій Русі. Підплитові поховання характерні для багатьох кладовищ Північної Буковини. Вони досліджувалися у Василеві, Чернівцях, у селах Борівці і Дубівці Кіцманського району, Оселівка Кельменецького та Ярівка Хотинського районів.

Можна назвати й інші археологічні пам’ятки, наприклад, кам’яний храм, структура якого є типово галицькою, глиняні плитки з геральдичними знаками галицьких князів, котрі підтверджують висновок про те, що Василів на Дністрі у XII - першій половині XIII ст. був важливим економічним і оборонним пунктом Галицької Русі.

Міське життя у Василеві припинилося в середині XIII ст. Це був час монголо-татарського завоювання Русі. Навесні 1241 р. війська хана Батия, як пише літописець, «приде к Володимерю, й взя й копцем и изби не щадя, тако же и град Галич, иние гради многи, имже нееть числа». Слідів військового розгрому середини XIII ст. у Василеві не виявлено. Все ж місто занепало. Припиняє свій розвиток торгово-ремісничий посад, завмирає життя на території фортеці-дитинця і феодального замку.

Пізніші напади монголо-татарських завойовників знищили будівлі і чудові храми, церкви, ремісничі майстерні, феодальний замок. Археологічні знахідки і межі, де їх знаходять, вказують на те, що місто займало значну площу (до 5 квадратних кілометрів) на правому березі Дністра - город, а на лівому, в гирлі р. Серет, розташовувалася частина посаду (там виявлено рештки дерев’яних зрубів і поховання), яку називали городок. Таку назву має і сьогодні село Заліщицького району, що розкинулося на лівому березі Дністра, навпроти Василева. Можна з певністю стверджувати, що частина міста Василів, його посад, став окремим населеним пунктом.

За припущеннями науковців-археологів, літописний Василів налічував 10-15 тисяч жителів. Город розташовувався на Високій Горі, де були урочища Холм та Городище, поза межами урочища Монастир, аж до урочища Ліс.

Спустошливий похід хана Батия та наступні перерізали артерію зв’язку по річках Дністер і Серет. Торговий шлях «із варяг у греки», що пролягав р. Дністер від Руського моря до Галича і далі, занепав, став небезпечним. Запустіла пристань (8 рядів кам’яних блоків), залишки якої збереглися до наших днів. Вона вірою і правдою служила людям до 1918 року. Регулярно до пристані швартувалися дараби лісу (плоти), що сплавлялися з верхів’я Дністра. Коршівський Степан, 1900 р.н., згадував: «Мій батько та інші чоловіки розбирали пліт, до коней прив’язували кругляки деревини і волоком тягли з пристані на Торговище, до вивозу (залишки узвізної дороги до пристані частково збереглися). До узвозу була прокладена вузькоколійна дорога, по якій кіньми тягнули вагони, навантажені лісом і дровами». Деревину для будівництва і дрова для опалення купляли жителі багатьох сіл аж до Кіцманя. За тодішніми нормами австрійська влада безплатно видавала кожному священику 12 кубометрів дров, війту - 10, на школу і вчителів - 15.

Під час Першої світової війни (1918 р.) вузькоколійку розібрали для військових потреб. Жителі продовжують руйнувати основу пристані і вивозити кам’яні блоки Для власного будівництва.

Занепад у середині XIII ст. торкнувся не тільки літописного Василева. Тоді припинили свій розвиток численні поселення Галицької Русі. Із 120 поселень XII - першої половини XIII ст., які були обстежені на Буковині, у 57 не простежуються сліди заселення в пізніший час. Занепадають торгові шляхи. Замість наземних дерев’яних жител в уцілілих селах почали зводити більш примітивні житла типу напівземлянок. Населення почало користуватися не гончарним, а ліпним глиняним посудом.

Запустіння руських земель у середині XIII ст. було викликано рядом причин. До складу держави монголо-татарської Золотої Орди були включені південні причорноморські степи, звідкіля систематично здійснювалися грабіжницькі походи на землі Південної Русі. Це змушувало населення залишати свої села і переселятися в ліси, подалі від великих доріг. Під час походів монголи вбивали людей, захоплювали в полон ремісників. Супутником набігів стали епідемічні хвороби чуми і холери. В Галицько-Волинському літописі під 1287 р. згадується спалах чуми, яка супроводжувалася голодом. Остання епідемія холери датується 1830 роком, про що сповіщає кам’яний хрест. Братська могила «холерників» розташована в урочищі Ліс, де поховано понад 200 чоловік у великій ямі завдовжки - 10, завширшки - 5 і завглибшки - 4 метри. Довкола ями підтримувався вогонь день і ніч. Традиційно, протягом багатьох років, за могилою доглядають нащадки родини Бузинських. На свято Трійці, коли освячують поля, щорічно хресним ходом жителі села йдуть до могили, де священик править панахиду за упокій померлих.

Середньовіччя з його війнами, набігами різних загарбників та епідеміями поступово знівелювали квітуче місто.

В 1359 році Василів, як і вся Буковина, стає частиною Молдавського князівства. В 1538 році ці землі загарбала султанська Туреччина. Більше двохсот років терпів буковинський край спустошливі набіги турків і татар. Про ці події в багатьох селах існують перекази та легенди.

В грамоті, датованій XVI ст., говориться, що господар Василь купив у Василеві половину села за 150 леїв разом з господарством і людьми. Безправ’я, нещадна експлуатація феодалами своїх селян, важкі умови праці призвели до фатального занепаду Василева, яке перетворилося на рядове село.

Історичні джерела вказують, що через Василів у 1739 році пройшла частина російської армії під командуванням генерала Мініха. Про зв’язки жителів села з російськими солдатами інформація відсутня.

У 1794 році (за іншими джерелами - 1807 року) до Василева приїздить перший його власник барон Андрей-Леопольд фон Капрі і поселяється в північній частині села. Свій маєток зводить за європейським зразком, починає закладати біля дому парк. До нинішнього дня з цього парку збереглося одне дерево - в’яз з обхватом стовбура 3 м в діаметрі.

З 1700 року в селі діяла дерев’яна православна церква, але через сто років вона згоріла. За сприяння барона австрійський уряд виділив на Божий храм частину коштів, іншу частину доклали сільська громада і пан. Спланував і будував церкву чеський архітектор Євген Табора. Будівництво тривало 7 років (1825-1832), а 21 вересня 1832 року нова церква була освячена. Перший шлюб у ній взяв житель села Довбня Гаврило.

Престол у церкву взяли із згорілої, відшліфувавши та обгорнувши тканиною за статутом, освятили. Перевозили його 3 дні, зупинялися через кожні три кроки, відправляли за чином Літургію. Вважають, що до дерев’яної церкви його взяли з руїн давнього, зруйнованого білокам’яного храму.

У травні 1848 року жителі Василева дізналися про скасування кріпосного права. Біля язичницького ідола, на Гозанисі, викопали велику яму-могилу, в якій «поховали» панщину. В неї скинули серпи, вила, коси, граблі та інші знаряддя, якими працювали на пана. Після цього всім селом пішли до церкви на «Літургію Слободи», потім влаштували танці. Щороку, аж до 1914-го, сільська громада відзначала це свято. Війни, іноземне поневолення, радянська атеїстична пропаганда відтіснили його на задній план. У 1974 році, в розпал активного атеїстичного наступу, ідола було розбито. В цей час чинилися всілякі перешкоди релігійним святам, з часом забулося гуляння, пов’язане із скасуванням панщини.

До 100-річчя входження Буковини до складу Австро-Угорщини в Чернівцях розпочалося будівництво митрополичої резиденції. Камінь для споруди добували у Василеві, а в урочищі Котельце жителі виготовляли високоякісну цеглу.

В нагороду за працьовитість, чесність і дбайливість, а також з необхідності розвитку освіти, австрійська влада у 1876 році збудувала в селі чотирикласну початкову школу.

В другій половині XIX ст. австрійська адміністрація сприяла деякому розвиткові національної освіти і духовності. Богослужіння в церкві велося українською мовою, не чинилися перешкоди щодо вивчення рідної мови у школі. Спочатку навчання велося німецькою мовою і один день на тиждень - українською. З 1890 року - 3 дні німецькою, 2 - українською, а з 1900-го - в основному українською і лише 3-4 уроки німецької як окремого предмета.

У 1905 році Заставнівщиною прокотилася хвиля сільськогосподарських страйків, які виникали під впливом російської революції. Вони стали результатом заниженої оплати праці сільським робітникам, які працювали у власників та орендарів землі. Саме ця причина вказується у донесенні крайового президента Буковини міністру внутрішніх справ про страйки сільськогосподарських робітників у селах Василеві й Чунькові Кіцманського повіту від 16 червня 1905 року.

«Слідом за моїм донесенням від 8 червня б. р. за № 3055 маю честь представити вашій ексцеленції на підставі одержаних рапортів начальника Кіцманського повітового управління такий звіт про страйковий рух серед сільськогосподарських робітників Кіцманського адміністративного повіту.

У згаданому повіті в останній час серед сільськогосподарських робітників вибухнуло два страйки, а саме: 6 червня б. р. у Василеві й 7 червня б. р. у сусідньому з цією громадою селі Чунькові.

Число страйкарів становить у Чунькові близько 200, а у Василеві - близько 100 сільськогосподарських робітників. Причиною страйку вважають надто низьку плату кількох роботодавців сільськогосподарським робітникам (50-60 г. у день). Страйкарі вимагають поденної заробітної плати 1 к. 40 г.

10 червня б. р. начальник Кіцманського повітового управління на прохання страйкового комітету особисто втрутився в хід переговорів на території, охопленій страйком, щоб досягти угоди, але це не дало результатів через опір деяких роботодавців, про яких йшла мова. Вони були настільки озлоблені на страйкарів, що наперед відкидали будь-яку спробу угоди. Згаданий начальник повітового управління має, однак, цілковиту надію, що під час наступного перебування на території, охопленій страйком, яке передбачається в найближчих днях, йому вдасться довести до згоди і відповідно уладнати страйк. Оскільки страйкарі в обох селах поводяться спокійно, порядок і спокій досі не порушено. Згідно зі звітом начальника повітового управління, можна напевне сподіватися, що згадані страйки й надалі відбуватимуться спокійно.

У зв’язку зі страйковим рухом, який посилився в біжучому році серед сільськогосподарських робітників нашого краю і який тісно зв’язаний з питанням заробітної плати, та зважаючи на стурбованість, що панує серед сільських господарів нашого краю щодо нових страйків під час недалеких жнив, я своїм розпорядженням від 9 червня 1905 року за № 3121, що додається в копії до всіх начальників повітових управлінь, прийняв відповідні превентивні заходи для того, щоб запобігти в майбутньому виникненню страйків сільськогосподарських робітників і серйозних ускладнень.

Далі дозволяю собі довести до відома вашої ексцеленції, що начальник Кіцманського повітового управління, в повіті якого в основному відбулися в цьому році страйки сільськогосподарських робітників, призначив на 14 червня б. р. збори, на які запросив усіх власників і орендарів маєтків Кіцманського повіту і на яких докладно обговорювалися питання оплати сільськогосподарських робіт, урегулювання розміру заробітної плати сільськогосподарських робітників Кіцманського повіту, щоб таким чином усунути основну причину цих страйків. Про результати обговорення подам звіт пізніше.

В кінці дозволяю собі довести до високого відома, що я постарався вплинути на провідних рутенських (українських) депутатів таким чином, щоб вони заспокійливо впливали на населення. Вони обіцяли мені, що в 6. р. до серйознішого страйкового руху не дійде.

Донесення склали службовці крайового управління Кешман, Недвед».

(ЧОДА, ф. З, оп. 1, спр. 9302, арк. 115-117. Відпуск. Рукопис. Переклад з німецької. Опубл. в журн. «Архіви України», 1976, № 1, с. 46).

Активними учасниками цих подій були Літовський Дмитро, Горюк Павло, Гриву Аксентій, Мельничук Семен.

Важке життя в 1910-1912 рр. спонукає жителів села виїжджати на заробітки до Канади. Одними з перших відправилися Бербенюк Микола Іванович, Гривул Іван Степанович, Бузинський Петро Дмитрович. Протягом 2 років емігрувала 21 особа, взявши позику у євреїв. Повернутися із заробітків додому їм завадила Перша світова війна.

Великим випробуванням для василівчан стала світова війна 1914-1918 років. На правому березі Дністра стояла лінія оборони австро-угорських сил, на лівому - передові позиції росіян. Під час боїв 1915-1916 рр. на території села загинули 38 вояків, більше 150 поранено. Військовий польовий шпиталь розташовувався неподалік церкви, поранені лежали просто на землі, чекаючи на лікарську допомогу. Загиблих поховали на сільському кладовищі, а в 1937 році останки звезли у братську могилу біля с. Звенячин. Село не зазнало істотних руйнувань від воєнних дій, але його дуже спустошили військові реквізиції. Спочатку інтенданти купляли у селян зерно, сіно, худобу, а при відступі забирали все, що потряпляло їм на очі.

Брали участь у братовбивчій війні і жителі села, яких мобілізувала на фронт австрійська влада. Вони проливали кров за інтереси чужої їм держави, окремі загинули або повернулися каліками.

З листопада 1918 р. в Чернівцях відбулося Буковинське віче, де вирішувалось майбутнє краю. На цю історичну акцію відправилися на підводах родини Тацюка Михайла Васильовича, Семенюка Дмитра Миколайовича, Гривула Миколи Івановича. Одяглися у святковий одяг, фіри закосичили стрічками та квітами. Повернувшись із Чернівців, зібрали сільське віче, на якому розповіли про побачене, почуте і пережите. Тоді в селі вперше було виконано гімн «Ще не вмерла Україна».

Складним виявилося життя василівчан у роки румунської окупації - вони продовжували терпіти подвійний гніт: соціально-економічний і національний. Проведена аграрна реформа в 1919 році кількість землі селянам не додала: вона так і залишилася за землевласниками.         

У 1922 році Василівську українську народну школу перейменували на румунську народну школу. Вже з 1927 року було заборонено вживання української мови в школі, в державному діловодстві, запис метрик цією мовою. Священиків, що не говорили проповіді по-румунському, звільняли. Офіційно проголошувалося, що румунська мова в церкві обов’язкова, коли є в ній хоч один румун. Категоричній забороні підлягав спів українських народних пісень, з чим ніяк не хотіли миритися найбільш свідомі жителі.

З середини 30-х років у села району активно проникають ідеї Організації Українських Націоналістів, які закликають людей гуртуватися і готуватися до боротьби з румунськими окупантами та створювати власну Українську державу.

У 1939 році в селі створюється осередок українських націоналістів, які періодично збираються в хаті Семенюка Михайла. Перед присутніми виступав провідник ОУН з Галичини, якого звали Орест (чи то ім’я, чи то псевдо). Він приносив з собою газети і брошури, розповідав про події у світі, вів роз’яснювальну роботу про завдання і цілі боротьби ОУН. В організацію входили: Тацюк Василь, Тацюк Михайло, Тацюк Ольга (Люся), Семенюк Михайло Васильович, Похивка Микола, Палагнич Іван Васильович, брати Гривули Микола і Дмитро, Бербенюк Василь Іванович, Бузинський Дмитро Миколайович, Гніданик Микола, Звізда Дмитро (з Дорошівців), Гривул (Літовська) Ганна Петрівна, Семенюк Василина Іванівна, Микуляк Василь Петрович, Гривул Дмитро Васильович, Тимарський Степан, Мартинюк Василь Іванович, Бурик Катерина.

Під впливом діяльності ОУН в селі створюється товариство «Просвіта». Молоді хлопці і дівчата організовували концерти українського народного співу, готували і показували односельчанам в стодолі Гривула Дмитра вистави «Наймичка», «Назар Стодоля». Тут брати Василь та Михайло Тацюки декламували поему Т. Шевченка «Гайдамаки», а їхня сестра Ольга виконувала пісні на вірші Кобзаря «Така її доля», «По діброві вітер віє» тощо. В багатьох селянських хатах на почесному місці, поряд з образами, висів вишитий портрет Т. Г. Шевченка. «Наш Шевченко» - з любов’ю називали в селі великого Кобзаря.

28 червня 1940 року в село прийшли більшовики, яких селяни зустрічали з радістю. Вважали, що прийшла воля, але 30 червня за читання «Заповіту» було заарештовано Михайла Королика і більше його вже ніхто не бачив, пропав безвісти. До осені органи НКВС вивезли з села 7 родин за планом «розкуркулювання»: Семенюка Дмитра, Семенюка Михайла. Королика Михайла, Кадубянського Никифора, Бурика Георгія, Сливку Івана та інших. Наприкінці червня - на початку липня 1941 р. їх розстріляли, місце поховання невідоме. Жителі села, налякані цими подіями, притихли.

Першим головою сільради більшовики призначили (робили вигляд, що обирають) Гаркота Василя Миколайовича, який занадто догоджав новій владі. За жорстокість, за активну участь у проведенні репресивних заходів у січні 1945 р. українські патріоти втопили Гаркота в річці.

 

Нова влада відкрила 4-класну початкову школу з українською мовою навчання, батьків зобов’язали віддати всіх дітей шкільного віку до школи. Новостворена сільрада стала підшуковувати приміщення для бібліотеки, клубу, медпункту, відкрилася державна крамниця.

22 червня 1941 року розпочинається радянсько-німецька війна. 30 червня до лав Червоної Армії більшовики мобілізували 46 чоловік, які майже всі загинули. Пройшли всю війну і повернулися живими додому лише троє - Портей Микола Васильович, Ящук Андрій Іванович і Бербенюк Микола.

До приходу румунів окремі василівські чоловіки - Літовський Василь Дмитрович, Градовий Василь, Кирилюк Василь Петрович, Москаль Яків Іванович - записалися до лав Буковинського куреня самооборони, який у липні 1941 р. створив провід ОУН у м. Заліщики з жителів придністровських сіл Буковини. Але німці не вважали за потрібне підтримувати це формування і розігнали його.

15 липня 1941 р. в селі знову з’явилися румунські окупанти - розпочався період так званої «другої Румунії». Велику кількість василівських чоловіків румуни мобілізували в робочі батальйони, які будували мости, залізниці, оборонні укріплення: Каменецький Василь Михайлович, Королик Василь Миколайович, Гуцул Василь Дмитрович, Літовський Іван Васильович, Каленюк Степан Васильович, Літовський Микола Михайлович, Ляховський Едуард, Ляховський Володимир, Малевич Василь Васильович, Коршівський Василь Іванович, Королик Василь Тодорович. Були залишені для муштри молодих хлопців Гривул Микола Тодорович, Бербенюк Микола Іванович і вчитель школи Ілямц. Селяни, як і раніше, жили із власного господарства та землі.

У кінці березня 1944 року румуни знову залишають село, а на їх місце повернулися більшовики. Тепер василівчани зустрічали визволителів насторожено, без колишнього піднесення. В селі знову відновили діяльність сільської ради, яку очолив Мельничук Іван Петрович. Протягом квітня-серпня 1944 року, після розгрому Румунії, стали пішки повертатися василівські чоловіки із робочих батальйонів (де-ташементів). Почалася мобілізація василівчан на радянсько-німецький фронт. 10 травня більшовики провели першу мобілізацію, а в серпні-вересні - другу. Із Василева протягом 1941-1945 років було мобілізовано 176 чоловіків, 70 з них загинули або пропали безвісти. За мужність і відвагу Семенюк Василь і Левицький Микола були удостоєні ордена Червоної Зірки II ступеня, Каменецький Василь - ордена Слави III ступеня. В пам’ять про тих, хто не повернувся з фронтів жорстокої війни, в центрі села встановлено пам’ятник.

Окремі василівчани зі зброєю в руках воювали в лавах Української Повстанської Армії. Вони чинили перешкоди соціалістичним перетворенням, які наполегливо запроваджувала більшовицька влада, боролися за можливість створення власної Української держави. До таких належать:

Семенюк Дмитро Георгійович, 1917 р. н., пс. «Герасим». В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у 1945 р. Засуджений на 25 років каторжних робіт. Відбував покарання в Караганді, де і помер.

Бузинський Михайло Миколайович, 1912 р. н., пс. «Борис» - «Роман». В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Загинув улітку 1945 р. на василівському полі.

Палагнич Василь Онуфрійович, 1908 р. н. В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Загинув у жовтні 1944 р. під час облави в рідному селі.

Мартинюк Василь Дмитрович, 1910 р. н. В УПА з весни 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Явився з повинною в 1945 р.

Семенюк Василина Іванівна, 1924 р. н., пс. «Ластівка». В УПА з 1944 р., діяла на

теренах Заставнівщини. Явилась з повинною у 1945 р.

Гривул Ганна Петрівна, 1921 р. н. Діяла в цивільній мережі, готувала криївки для повстанців. Заарештована в 1947 р. Відбувала покарання в сталінських таборах.

Семенюк Григорій Олександрович, 1926 р. н.,  пс. «Чумак». Народився в еміграції, в Канаді. В 1936 р. разом з мамою повертається у село Василів. В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини, охоронець районного провідника «Лева» - «Месника». Брав участь у багатьох бойових акціях. 9 січня 1948 р. з'явився в органи НКВС з повинною. Видав багатьох повстанців, криївки.

З нез’ясованих поки що обставин більшовики вирішили ліквідувати «Чумака». В групі ліквідації були також «Бігун» - Куруляк Василь і «Моряк» - Чорней Дмитро. «Чумака» вивели з хати і повели до репужинського лісу. Дійшли до так званої «стінки», прямовисної скали заввишки 40-50 метрів. «Бігун» наступив Семенюку на ногу і шепнув - «Тікай!». «Чумак» стрибнув зі «стінки» і полетів униз. Кущі пом’якшили удар, але все одно ушкодив хребет. Конвоїри вважали, що він забився насмерть.

Вранці з долини виліз сам, помітив репужинського лісника і попросив: «Покличте Романюка Дмитра» (це був його товариш). Той забрав Семенюка до свого дому, викликав швидку допомогу, яка відвезла у районну лікарню. Вилікувався і в 1972 році з великими труднощами виїхав на постійне місце проживання до батька в Канаду.

Томарський Степан, 1917 р. н., пс. «Хмара» (жонатий у Дорошівцях). В УПА з 1944 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у 1946 р., закатований у тюрмі.

Микуляк Василь Петрович, 1925 р. н., пс. «Кобза». В 1941 р. пішов у Галичину, де німці засудили до розстрілу. Втік і воював у лавах УПА на теренах Галичини. Навесні 1944 р. повернувся у Василів і перебував у Службі безпеки УПА. Був хорошим художником, брав участь в оформленні листівок і відозв. 19 березня 1945 р. загинув у бою біля села Добринівці.

Бурик-Гудима Василина Іванівна, 1922 р. н., пс. «Зірка». Вояк УПА, розвідниця і кур’єр. Загинула 19 березня 1945 р. у с. Добринівці.

Королик Іван Прокопович, 1919 р. н. Убитий у 1944 р. під час військово-чекістської операції. Похований на сільському цвинтарі.

Чефурка Микола Васильович, 1914 р. н. Голова сільської ради. Вояк УПА. Загинув у сутичці із загонами НКВС у 1946 р. Похований на сільському цвинтарі.

У 1945 р. головою сільради стає Дроник, а секретарем (одночасно заступником) Калинюк Андрій Миколайович. Під час нападу на сільраду боївки УПА в серпні 1945 року Калинюк загинув, а Дроник був важко поранений.

Голод 1946-1947 років, спричинений засухою й надмірними податками, жителі важко пережили. Найбільше страждали і помирали бідні сім’ї. Голодною смертю померли Мец Марія, Мец Іван (опух, помер на заліщицькому мості, просячи милостиню), Кадуб’янська Марія, її син Василь, Бузинський Іван Гнатович, Гривул Микола Іванович та багато інших. Всього протягом 1946-1947 років померло 42 особи (в це число входять і померлі природною смертю). Голод прискорив смерть хворих і старих людей.

У голодний 1946 рік головою сільради став Семенюк Василь Григорович, який працював на цій посаді до 1955 р. На його керівництво припали голод, відправка молоді  на Донбас, заготівля лісу, політичні репресії, колективізація сільського господарства.

У 1947 році в селі створено колгосп імені Ю. Федьковича, який складався з трьох бригад. Першим головою колгоспу був обраний Королик Микола Іванович (1947-1949 рр.), далі Гривул Іван Миколайович (1949-1953 рр.), Макух Василь Іванович (1953-1954 рр.), Попадюк Олександр (1954-1956 рр.), Шевчук Іван Васильович (1956-1961 рр.).

У 1961 р. колгосп імені Ю. Федьковича об’єднується з Кулівецьким колгоспом імені Б. Хмельницького в єдине господарство - імені К. Маркса, яке очолив Литвинюк Віталій Іванович. Цей колгосп проіснував до 1975 р. Протягом усього часу господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових (урожайність складала 45-50 ц з га) та виробництві м’ясо-молочної продукції. На час укрупнення колгосп імені К. Маркса мав на рахунку близько 1 млн крб. Після укрупнення він ввійшов до складу колгоспу «Росія», який об’єднував землі чотирьох сіл: Кадубівці, Чуньків, Кулівці і Василів.

Колгоспом імені К. Маркса було збудовано 8 приміщень ферм, тракторну бригаду, тік, контору, сучасне приміщення школи (1964), ряд магазинів. Колгосп «Росія» збудував Будинок культури і дитячий садок, який утримував власним коштом, павільйон побутового обслуговування, відділення зв’язку та ощадної каси. А через деякий час з’явилися амбулаторія, зуболікувальний кабінет, пологовий будинок, аптека, бібліотека.

Протягом 1972-1974 рр. колгосп власним коштом збудував окреме приміщення для сільського історико-краєзнавчого музею. Він мав чотири великі зали, в яких містилися експозиції предметів археологічних знахідок, копії історичних грамот, документів, предмети побуту, праці, одяг тощо. Але в 1987 р., при створенні в цьому приміщенні філіалу заводу «Гравітон», музей розібрали, а експонати звалили на сходи сільського Будинку культури. Можна припустити, що такі справи без відома місцевої влади відбуватися не могли. Лише в 1992 р. розпочалися відновлювальні роботи, які дали можливість реставрувати поки що один зал.

Період так званої перебудови в СРСР активізував і простих людей. У 1989 р. в селі створюється осередок Народного руху України, який очолив Мартинюк Дмитро Васильович. Майже кожен свідомий житель став його членом і на референдумі 1991 року все населення Василева підтримало утворення незалежної, самостійної Української держави.

Розбалансованість економічних зв’язків після розпаду СРСР, нетерпимість до колективної форми господарювання прискорили занепад колись заможного колгоспу «Росія». У 1997 р. колгосп розпався, землі і майно селяни розділили між собою.

Землю селяни отримали, а обробляти її без сільськогосподарської техніки стало неможливо. З цієї причини значна кількість орної, родючої землі довгий час заростала бур’янами. Останніми роками її орендує сільськогосподарське підприємство ТзОВ «Хрещатик-Агро».

Ринкові відносини змусили окремих жителів перебудовувати свою свідомість, щоб займатися підприємництвом. Найшвидше в селі з’явилися приватні торгові заклади - підприємці Яворський Василь Петрович, Ганзюк Георгій Антонович, Гончар Петро Миколайович, Борсук Дмитро, Кіцан Михайло. На території села успішно функціонує підприємство з відгодівлі свиней «Наша свинка» (кер. Строкань М. М.).

 

ГОРДІСТЬ СЕЛА

 

Кирилюк Дмитро Никифорович - здобув вищу освіту за Румунії, закінчив Віденський університет.

Кирилюк Мирослав Іванович - професор Чернівецького національного університету.

Гошовський Іван Петрович - начальник шахти, м. Горлівка.

Гривул Тодор Миколайович - доктор хімічних наук, м. Львів.

Маник Микола Васильович - керуючий відділення Приватбанку, м. Ужгород.

Тацюк Микола Михайлович - головний лікар районної лікарні, м. Рахів.

Бербенюк Костянтин Іванович - старший слідчий СБУ, майор, м. Чернівці.

Микуляк Василина Миколаївна - історик, заслужений учитель України, Запорізька область.

Бабич Ганна Тарасівна - керівник апарату Заставнівської районної державної адміністрації.

Маник Іван Васильович - завідувач пологового будинку №2, м. Чернівці.

Довбенчук Василина Василівна - заступник начальника обласного відділення Пенсійного фонду України, м. Чернівці.

Міланський Ярослав Никифорович (о. Веніамін) - настоятель Свято Успенського чоловічого монастиря, с. Кулівці.

Гирчак Георгій - майстер по обробці каменю. Виготовляв кам’яні хрести в 1925-1945 рр. Власним коштом зробив мур біля церкви у 1937 р.

 

 

 

 

 

 

ЛЕГЕНДИ СЕЛА ВАСИЛІВ

 

Будівнича жертва

Вже третій день майстри кладуть церковні стіни. Що за день зроблять, то вночі розвалиться. І пригадав старий майстер Манолій давній переказ: щоб мури трималися, то треба замурувати в них живу людину. На ранок майстри домовилися між собою: замурують у стіну ту жінку, яка першою прибуде до них з обідом.

Мурують чоловіки та все поглядають на дорогу. Затремтіло все в Манолія - першою йшла його дружина. І сказав майстер своїй подрузі: «Ставай на стіну, я тебе замурую для жарту». Повірила його словам жінка і добровільно стала на стіну. Жінка уже не може ногами рушити, вже не сміється і питає: «Манолію, не жартуй, я вже ніг не витягну, цегла мене давить». А Манолій зціпив зуби, не дивиться на жінку, а тільки кладе цеглину за цеглиною. Стіна росте, уже по пояс, по груди...

 

Жорстока бояриня

Багато-багато років у Василеві стояла висока кам’яна церква. Будували її народні умільці - неперевершені майстри своєї справи. Коли вони закінчували роботу, то бояриня, що володіла селом, запитала будівельників: «Чи думаєте спорудити церкву такої ж висоти в інших володіннях?». Почувши ствердну відповідь, розгнівана володарка наказала зняти риштування саме в той час, коли майстри перебували на високій церковній бані. Щоб врятуватися від голодної смерті, будівничі виготовили з драниць крила. Та коли стали стрибати - крила їх не витримали, і майстри розбилися насмерть.

 

Жегалівка

В західній частині села, між двома досить високими горбами, розташована улоговина, що носить назву Жегалівка. Горби поросли густими заростями колючих кущів шипшини, глоду і терну. Між горбами, долиною, тече струмочок, що заболочує низовину.

За переказами старожилів на південному горбі жив майстер-гончар, який  виготовляв дуже гарний посуд, що своєю красою і практичністю перевершував усіх майстрів в окрузі.

Весь секрет полягав у тому, що піч для випалювання готових виробів розміщувалась в улоговині між горбами і глину для своїх виробів майстер брав там же. Коли йшли купувати горшки, то казали, що йдуть до Жега. Чи то таке ім’я мав майстер - Жег, чи за місцем печі, де «обжигали» посуд, але місцевість стали називати Жегалівкою. Через століття у такому вигляді вона дійшла до наших днів.

 

Записано від Аксентичук Меланії

 

Ще про Жегалівку

Було це в давні часи, коли на наше село нападали татари. Одного разу, коли серед ночі вдарив сторожовий дзвін, всі схопилися і кинулися ховатися від ворогів: у хащі, в мочарі. Татари ходили з фатлями (факелами) і підпалювали хати, в яких проживали василівчани.

Втікачі з жахом спостерігали, як палають їхні домівки. Жорстокі вороги, звіріючи від того, що нікого не взяли в полон, з особливим запалом нищили все довкола.

Підійшовши до яру, вони спересердя кинули факел на суху траву, яка враз спалахнула. Очманілі від страху селяни стали підніматися вище, а діти плакати. І тоді їм навздогін полетіли стріли. Багатьох знайшла смерть у ту страшну ніч. Кого поранили, кого вбили, хто задихнувся від диму, але втрати василівчани мали великі.

З того часу цю місцевість стали називати Жегалівка, що означає місце, де пекло, жгло, горіло.

 

Записано від Заморняка Миколи Васильовича

 

РЕПРЕСОВАНІ ЖИТЕЛІ СЕЛА ВАСИЛІВ

 

Літовська Ганна Петрівна, 1921 р. н.

Захарюк Марія Степанівна, 1928 р. н.

Романчук Михайло Георгійович, 1918 р. н.

Греул Марія Петрівна, 1919 р. н.

Греул Катерина Петрівна, 1922 р. н.

Кирилюк Василина Іванівна, 1937 р. н.

Кузяк Марія Яківна, 1952 р. н.

Ревуцький Леонід Якович, 1953 р. н.

 

ТОПОНІМИ СЕЛА ВАСИЛІВ

 

Холм - підвищення в південній частині села, від старослов’янського «Холм».

Бочки - місцевість на захід від села, де із схилу витікають дрібні джерела, колись місце водопою. Для збирання води жителі закопали бочки.

Корито - лівий схил Жегалівки, звідки витікає вода. Майстер Гирчак Георгій для збирання води виготовив і встановив кам’яне корито (нині вже розбите).

Городище - південно-східна частина правого берега Дністра. Тут стояла вежа із дзвоном і бочка із смолою для подання сигналу при наближенні ворогів.

Бурти - стрімкий схил у межах села, місце, де були храм і давньоруський цвинтар. Назва походить від слова «борт» - нахил, що обривається.

Ковбур - на північ від села, за Замчищем, згладжений горб, що поступово переходить у рівнину.

 

За матеріалами вчителя історії

Смук Марії Василівни

Документ Word з повним текстом