ХРЕЩАТИК
Село Хрещатик розташоване на правому, високому березі Дністра. Відстань від Хрещатика до районного центру м. Заставна складає 16 км, до обласного - 43 км, а до найближчої залізничної станції в м. Заліщиках - 3 км. Поблизу пролягає автомобільний шлях міжнародного значення. Населений пункт має пряме автобусне сполучення з районним і обласним центрами. Межує на півночі з м. Заліщики Тернопільської області, на сході - з с. Репужинці, на заході - з с. Звенячин.
Село розташоване на рівнинній території в межах Хотинської височини 100-150 м над рівнем моря. Загальна площа села складає 95 тис. кв. м. Рельєф села порізаний ерозійними формами (ярами). На землях сільськогосподарського користування простежується поширення карстових лійок.
Серед корисних копалин можна виділити гіпси, вапняки, будівельне каміння, залягання уранових руд.
В історичних документах село згадується під 1765 роком, коли був збудований Хрещатицький монастир Івана Богослова. Хоча є припущення, що монастир існував уже наприкінці XVII ст.
Назва села походить від хреста, який люди поставили на горі, біля цілющого джерела. Спостережливі пастухи помітили, що перед святом Івана Богослова над джерелом постійно з’являється дивне світло. Тому вони встановили біля джерела хрест, а від нього вже пішла назва села - Хрещатик. За довгі роки назва села не змінювалася.
Більш ранніх відомостей про село немає, бо археологічні розвідки тут не проводилися. Про історію Хрещатика можна говорити, відштовхуючись від легенд і людських переказів.
Одна з них розповідає: «Давним-давно на місці теперішнього села був густий ліс. Якось один дідич, якому належало село, відправився в Репужинці до свого приятеля і по дорозі заблудився. Уже й звечоріло, а він ніяк не міг вибратися з лісу. Аж раптом коні зупинилися, ніби перед ними виникла якась перешкода. Чоловік зліз з воза і побачив перед собою глибоку прірву. Крізь лісові хащі помітив мерехтіння світла. Він підступив ближче і зауважив свічку, що горіла біля ікони Івана Богослова та джерела.
Багач помолився Богу за чудесний порятунок, а їдучи додому, забрав з собою ікону. Через деякий час помітив, що ікона з хати зникла, хоча ніхто її не чіпав. Він довго думав над загадковою обставиною і вирішив знову поїхати до джерела. Там чоловік неймовірно здивувався, бо ікона стояла на тому самому місці, звідки він її взяв.
Нарешті став усвідомлювати, що це місце святе. 3нову подякував Богу за чудесне спасіння і помінив збудувати на цьому місці каплицю. Так дідич і зробив.
Молоді селянські пари, як, одружувалися, дідич поселяв недалеко від джерела. Таким чином село постійно розросталося.
Існує ще один переказ про походження назви села. В ньому розповідається, що звістка про цілющу воду дісталася бессарабської землі. Звідти прибула дуже бідна, але красива дівчина-єврейка. Тут її зустрів молодий парубок, панський слуга, і вони покохали одне одного. Одного разу дівчина стояла на колінах і молилася, а поруч розмовляли між собою пан і його слуга.
- Юначе, ти служиш мені вірою і правдою. Що б ти хотів від мене в нагороду? -звернувся до хлопця пан.
- Нічого, - відповів слуга, - тільки дозволь одружитися з цією дівчиною.
Пан легенько торкнувся плеча красуні і запитав: «Ти хочеш вийти заміж за цього юнака?». Дівчина підвелася з колін, простягнула руку юнакові і відповіла: «Так, але я не вашої віри».
- Не переживай, дочко, ми тебе охрестимо. Віднині в нагороду даю вам хату і землю, а село, яке ви започаткуєте, назвемо Хрещатиком».
З тих пір село носить назву Хрещатик. Через деякий час на місці каплиці збудували монастир і назвали його в честь Івана Богослова. В цьому переказі подається друга, малоймовірна версія про походження назви села.
Хрещатицький монастир відомий далеко за межами Буковини завдяки цілющим властивостям води. Про лікувальну силу цієї води свідчить велика кількість людей, що користувалися нею.
Записаним доказом цілющої сили води, яка витікає з джерела, є книжка з акафистом до святого Івана Богослова, подарована монастирській церкві отцем Олександром Дмитровичем Тотоєскулом, священиком із Васловівців, 1879 року народження.
На першій сторінці цієї книжки священик написав такі слова: «Сей акафист св. євангелисту Івану Богослову жертвую для бувшої монастирської православної церкви в Крищатику на Буковині із вдячности за чудесне виздоровлення із тяжкої болізни в дитинстві около 1882 року через читання над головою акафиста до святого Івана Богослова і купіль у цілющім жерелі при церкві в Крищатику над Дністром».
Коли і хто заснував цей монастир, можна лише здогадуватися, бо письмових свідчень немає. Були деякі документи, що належали до історії цього монастиря, та вони згоріли під час Першої світової війни, коли в 1915 році гарматні постріли розбили між іншими будівлями і парохіяльний хрещатицький дім, де зберігалися ці документи.
На підставі напису на дверях дзвіниці можна здогадуватися, що цей монастир збудував Теодор Прида в 1765 році. Що монастир був збудований значно раніше, переконує кам’яний надгробний хрест, на якому вирізьблений рік смерті - 1740. Важко припустити, щоб цвинтар виявився старшим на 25 років за сам монастир.
Із заснуванням Хрещатицького монастиря також пов’язана легенда. Вона розповідає, що Теодор Прида був купцем і часто їздив зі своїми товарами в північно-західні напрями, і навіть аж до самого Львова. Одного разу під час такої подорожі він збився з дороги, а що була темна ніч, заблукав та їхав наосліп. Аж раптом побачив перед собою якесь світло. Думаючи, що натрапив на якусь хату, зліз із воза, аби переконатися, що то за світло. Він зробив кілька кроків і зрозумів, що стоїть над великою прірвою над Дністром. В ту ж мить світло зникло. У цій пригоді побачив віруючий купець велику Божу ласку, яка врятувала його від наглої смерті, і пообіцяв із вдячності до Бога збудувати на цьому місці дім Божий, що й зробив.
На доповнення до існуючої легенди у Хрещатицькому монастирі є й інші відомості про його заснування. У них сказано, що під час переслідування православної віри в Галичині там був великий православний монастир, що звався «Скит Манявський». Ченці цього скита не хотіли змінювати православ’я на унію, за що їх дуже переслідували. Хоч унія уже поширилася по всій Галичині, та скит залишався твердинею православ’я. Коли одні ченці повмирали, другі пішли за унією, тоді частина твердих православних ченців із «Скита Манявського» перейшли Дністер і поселилися в лісистих скалах біля теперішнього монастирського джерела. У той час багатий купець із сусіднього села Репужинців Теодор Прида збудував для цих ченців спочатку капличку над самим джерелом святого Івана, котра стоїть і сьогодні, а пізніше, недалеко від каплички, збудував і церкву.
За цими відомостями можна вважати, що Хрещатицький монастир заснований наприкінці XVII або на початку XVIII ст.
Про заснування цього монастиря згадує Вікенгавзер наступне: «З давних давен випливало зі скали жерело, до котрого гонили пастухи через довгі століття свої череди і вони були тими, котрі поклали там деревляний хрест, який пригадував всім Дністром минаючим з дарабами християнську віру і розп’ятого Христа. Від цего на скалі стоячого хреста походить певно й ім’я села: Хрищатик.
Сі грунта коло того хреста належали до села Репужинців, на котрих мав бути й малий монастир присвячений св. ап. і св. Іванови. Через незгоди між монахами, так оповідає переказ, закрив цей монастир єпископ з Радівців і він опустів. Але все ж згадка про него осталась і з часом розійшлась чутка, що на тім місци коло жерела, де стояла колись деревляна церковця, показувалось все світло в день св. Івана.
Цей переказ спонукав одного монаха Венедикта попросити дідичів села Репужинців, щоб вони позволили побудувати знов на тім місци деревляну церковцю (це може бути сегоднішня каплиця з жерелом). Знаменита вода, купання і вмивання в ній, і ріжні вилічення від слабостей, як також переказ про повстання малого монастиря, витворило думку створити на цім місци такого рода св. гору.
Ця думка спонукала одного серба Теодора Гаджіва вибудувати на місци деревляної церковці муровану і там основати монастир. Гаджів зумів приговорити до цего наміру дідичам з Репужинців Талпови і Ботезатови і вони в місяці марті 1768 р. в своїй побожності передали в присутності єпископа Дозитея з Радівців грунт навколо церкви, щоби для них і їх родичів осталась вічна памятка».
Після приєднання краю до Австрійської імперії цісар Йосиф II розпочав так звану політику секуляризації, яка зводилася до закриття монастирів та скитів на Буковині. Цісар скасував у 1783 році на Буковині 21 монастир, у тому числі й Хрещатицький, залишивши лише три: Путну, Сучавицю й Драгомирну. Власність обителі було об’єднано в крайовий релігійний фонд, кошти якого використовувалися окрім прямого призначення і на інші різні потреби залежно від вимог австрійської влади. Власність малих скитів, до яких належить і Хрещатик, частково було повернено ктиторам і динаторам (тим, що жертвували), а частково розділено між сусідніми газдами. Велика частина цієї власності була розпродана під час фінансової кризи 1811-1812 років на користь австрійського уряду.
Жителі Хрещатика протягом багатьох років обробляли панські і монастирські землі, а разом з цим платили податки і виконували численні повинності на користь своїх господарів та австрійської влади. Скасування панщини у 1848 році селяни вважали великою подією. На ознаменування такого полегшення у їхньому житті жителі збудували в центрі села, біля церкви, великий кам’яний хрест. Він дуже добре зберігся до наших днів.
Після Першої світової війни, в 1918 році, Румунія насильно приєднала до себе Буковину. Тоді церковні й державні власті краю намагалися відновити деякі монастирі, що їх закрили австрійці. Лише 8 травня 1933 року високопреосвященний архієпископ і митрополит Нектарій оголосив Хрещатицьку церкву монастирем і призначив монастирським настоятелем отця ієромонаха Михаїла Мензака, родом із Банилова над Черемошем, що перед тим був настоятелем нового скита Кошни в Південній Буковині. З ним прибули ще два монахи. (Ієромонах Михаїл. Краплі духовної води. - Чернівці, 1935).
Після цього на пожертви віруючих ще більше трьох років проводилися ремонтні роботи. 5 липня 1936 року в Хрещатику сталася значна історична подія. В цей День відбулося посвячення відновленого Хрещатицького монастиря за участю митрополита Вісаріона, багатьох українських священиків та кількох тисяч віруючих. (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 2. - Чернівці, 1994).
Отець Михаїл був настоятелем хрещатицької обителі до самого закриття у 1952 році, за винятком кількох років, коли нею управляв молодий тоді ще ієромонах Никодим, пізніше митрополит Харківський і Богодухівський. За Никодима було збудовано нинішній головний братський корпус.
31957 по 1960 рік у Хрещатицькому монастирі проживав прославлений церквою Святий Кукша - Новий Ісповідник.
У 1960 році розпорядженням радянської влади монастирську братію перевели у Почаївську лавру, а в Хрещатицький перевели монахинь із закритого жіночого Свято-Введенського монастиря, що розташовувався в Чернівцях. Проте довго тут жити їм не довелося, бо у 1962 р. обитель закрили.
Відновив свою діяльність Хрещатицький монастир тільки у 1990 році, коли Радянський Союз перебував у глибокій кризі, а вплив комуністичної партії був мінімальним. Поступово кількість ченців зростала. Вони збудували нову велику церкву, відремонтували і розширили братський корпус, келії.
Вважають, що село Хрещатик з’явилося пізніше за монастир. Буковинський історик в діаспорі Аркадій Жуковський зазначає, що «за австрійського періоду українці заснували тільки три нові осередки (села): Крищатик (Хрещатик), Балківці і Бряца (Бряза), всі інші існували ще з попередніх періодів». (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 2. - Чернівці, 1994).
Логічно припустити, що спочатку наприкінці XVII ст. був збудований малий монастир (дерев’яна церква), а в 1765 році - другий, більший (мурована церква). Для обробітку монастирських і панських земель потрібні були робочі руки, тому, природно, створювалися умови для переселення в цю місцевість селян. У 1784 році земля Хрещатицького монастиря була передана в оренду Михайлу Мокрянському, яку він пізніше викупив. Саме з цього моменту село інтенсивно розростається.
Народи, перекази повідомляють, що в 1817 році село Хрещатик, точніше, Хрещатицький монастир, відвідав австрійський імператор Франц І. Більш достовірної інформації про цю подію поки що немає.
Кількість жителів у селі з року в рік зростала, посилювалась і їх експлуатація. Панщина, відробітки, численні податки і платежі лягли на плечі простих людей. Але в 1949 р. настало полегшення - австрійський уряд скасував панщину. В честь цієї події жителі встановили в центрі села пам’ятний хрест.
Довгожителі розповідають також, що під час виборів до Австрійського сейму (парламенту) Хрещатик відвідав один багатий пан. Він пообіцяв провести воду від монастирського джерела у село, якщо люди проголосують за нього і він стане депутатом сейму. Так сталося, що пан став депутатом Австрійського сейму і виконав свою обіцянку. До сьогоднішнього дня у селі діє водогін, проведений ще за Австрії.
В останній третині XIX ст. велику кількість земель у Бабині, Прилипчому, Кострижівці, Звенячині, Хрещатику та інших селах скупив австрійський землевласник Маркус Фішер. Місцем постійного проживання Фішер чомусь обрав село Хрещатик, де збудував собі великий і просторий будинок (це місце в селі називають Двір). Не останню роль у виборі місця проживання відіграв монастир із цілющим джерелом. Сотні людей з Хрещатика і навколишніх сіл працювали на багатодітну родину Маркуса Фішера, який мав 7 дітей.
На початку XX ст. на Буковині будуються перші цукрові заводи, розширюються площі під цукровий буряк. Нова галузь мала велику перспективу, тому Фішер виношував думку про будівництво цукрозаводу і в селі Хрещатик. Єдина проблема виникла в тому, що технічну воду для заводу треба було брати з Дністра, а село розташоване дуже високо. Тоді ще не існувало потужних насосів, які 6 качали велику кількість води на значну висоту. З цієї причини Фішер збудував цукрозавод у Кострижівці, на досить рівній місцині берега Дністра. Своє підприємство господар назвав «Хрещатик», як і село, в якому він проживав.
Жителі Хрещатика жили не тільки за рахунок сільськогосподарської праці. Частина чоловічого населення у вільний від польових робіт час займалася видобутком будівельного і тесаного каменю, виготовленням з нього різних виробів: цокольних блоків для фундаментів, облицювальних і тротуарних плит, карнизів, балок, приколодязних, польових і надмогильних хрестів, дорожних стовпів, жолобів.
На початку XX ст. населення Хрещатика не перевищувало тисячі жителів, але сільська громада клопоталася тим, аби діти отримували хоча б початкову освіту. Зусиллями сільської громади була збудована школа, яку відвідували діти переважно заможних господарів.
Революційні події 1905-1907 років у Росії побічно торкнулися і Хрещатика. Вони зумовили створення у краї соціал-демократичної партії (1906 р.), яка, в свою чергу залучала до своїх лав буковинське робітництво. Соціал-демократична партія мала опору в своїй останній організації «Воля» (1906 р.) з осередком у Чернівцях та філіями в Кіцмані, Шипинцях, Хрещатику й інших місцевостях. (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 2. - Чернівці, 1994).
Не оминула зла доля село Хрещатик під час Першої світової війни. 23 січня 1915 року в умовах сильного холоду почався важкий відволікаючий наступ військ Центральних держав, що отримав назву «Карпатська битва». У результаті цієї битви від російських військ була звільнена значна частина території краю. 21 березня цього ж року австрійці розгорнули масштабну наступальну операцію на всій території Буковини. Надзвичайно запеклі бої точилися у районі двох укріплених опорних позицій росіян на правому березі Дністра біля сіл Хрещатик та Добровляни (Заліщицький плацдарм). Від обстрілу австрійської артилерії постраждало багато селянських хат, зазнала пошкоджень і монастирська церква. Учасник Першої світової війни Голянич Семен Федорович згадував, що коли повернувся з фронту, то в селі залишилося 7 вцілілих хат.
Значну частину жителів Хрещатика австрійська влада евакуювала у табір для буковинських біженців у Моравській Требові (Чехія). Гаврилюк Вікторія, 1901 року народження, розповідала: «З Хрещатика і Звенячина австрійці багато людей вивезли до Чехії. Проживали цілими сім’ями у великих бараках. Відсутність нормальних умов життя і повноцінного якісного харчування сприяли поширенню серед біженців тифу, від якого немало людей померло. Повернулися додому аж через три роки, а село виявилося вщент зруйнованим».
Українських солдатів австрійське командування намагалося використати в основному на італійському фронті. Немало буковинців загинуло далеко від рідного краю, захищаючи інтереси великих можновладців. Але були випадки, коли солдати йшли на крайні заходи, аби зберегти власне життя і життя своїх побратимів. Ось що розповів учасник Першої світової війни, радист Семен Голянич:
«Багато буковинців потрапило на італійський фронт, у тому числі хлопці з Хрещатика. Нам протистояли англо-французькі війська, які були краще озброєні і мали добротнішу виучку. Не дивно, що все частіше у програші залишалися австро-угорські війська, більше гинуло наших солдатів. Особливо страшно ставало від дій невмілих і бездумних офіцерів, бо солдатське життя великою мірою залежало саме від них.
Одного разу, коли війна підходила до кінця, нашому полку поставили завдання вибити противника з добре укріпленої висоти. Англо-французькі солдати, що засіли в окопах і дзотах, прострілювали всю навколишню місцевість і чинили перешкоди у просуванні австро-угорських військ. В атаку ходили батальйонами по команді старшого офіцера. Ось командир полку дав відмашку рукою і в атаку кинувся перший батальйон. Через хвилин двадцять піднявся з окопів другий батальйон. Наслідки двох атак виявилися страшними: обидва батальйони полягли, але не просунулися до бажаної мети ні на метр. На підступах до висоти лежали гори трупів, багато покалічених солдатів. Незважаючи на таку катастрофічну ситуацію, офіцер підняв руку, щоб підняти в атаку на вірну смерть наш батальйон. Але в цей момент ноги офіцера підкосилися, він незграбно впав на бруствер і скотився на дно окопа. Щоб не допустити невиправданої смерті багатьох солдатів, мій односельчанин Солонинко Іван вистрілив в офіцера. Це помітили лише ті солдати, які стояли до командира найближче. Вони зрозуміли ситуацію і мовчали, бо своїм вчинком Солонинко врятував від смерті цілий батальйон.
За тиждень мав наступити Великдень і солдати у Вербну неділю організовано пішли до полкового священика сповідатися. Наступного дня зміст сповіді Солонинка Івана став відомий командуванню. Він покаявся в заподіяному гріху, вбивши офіцера, а священик порушив таємницю сповіді. Івана заарештували і військовий трибунал присудив йому смертну кару через розстріл. Проте до виконання вироку не дійшло, бо на захист сміливця виступив весь наш батальйон. Старших офіцерів зуміли переконати, що Солонинко наважився на такий вчинок тільки тому, що командир полку своїми безглуздими діями марно згубив два батальйони і намірився це зробити втретє. Розгляд справи передали на дослідування, а з часом про цей випадок забули, бо австро-угорські війська терпіли на всіх фронтах нищівні поразки».
Після жорстоких боїв ворогуючі армії мали дуже великі втрати. Жителі села зібрали всі мертві тіла і, незважаючи на їх національну приналежність, поховали на західній околиці села з боку дороги - Малого вивозу. З того часу люди називали це місце Воєнний цвинтар. Але у 1937 році рештки загиблих воїнів відкопали, перенесли у братську могилу с. Звенячин, де урочисто поховали під хрестом з написом «Хрещатик». Наприкінці 60-х років XX ст. Кіцманське лісництво (лісник - Данилюк Іван з Кострижівки) засадило скалисті місця Хрещатика, у тому числі місце Воєнного цвинтаря, сосновим лісом.
У складі австро-угорської армії воювали і жителі села Хрещатик, багато з них загинули.
Севрський договір 1920 року визнав за Польщею буковинські громади Бабин, Прилипне, Лука, Звенячин (у тому числі Кострижівку) й Хрещатик, які, однак, і надалі залишилися під тимчасовою румунською адміністрацією. Договором від 28 січня 1928 року Польща відступила ці громади Румунії. (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 2. - Чернівці, 1994).
На початку 20-х років у село стали проникати комуністичні ідеї, які ще благодатного ґрунту у Хрещатику не мали. Але виходець із села Гаврилюк Володимир Васильович (розстріляний більшовиками 1937 р. у Харкові) в цей час уже був членом центрального комітету компартії Буковини і перебував у підпіллі. Він допомагав збирати матеріали до книги «Буковинське селянство в ярмі» (1925 р.), яку написав Григорій Федорович Піддубний (справжнє прізвище Толмачов, родом із с. Тетлега на Харківщині). На Буковині цю книгу читали при світлі каганців у селянських хатах і студентських гуртожитках. Один з її примірників був знайдений жандармами у Хрещатику на подвір’ї Василя Гаврилюка - батька Володимира Гаврилюка.
Румунська окупація виявилася для села досить важкою. На початку свого панування румуни скасували самоврядування громади, били людей за будь-який непослух. Школа стала семирічною, але навчання велося тільки румунською мовою. Дуже часто дітей били різками по руках за невивчені уроки, за невміння говорити румунською мовою чи за дрібні порушення дисципліни.
Одного разу дівчину-школярку Оленчук Ганну вчитель забив до смерті. Румунського вчителя роздратувало те, що учениця не знала румунської мови. Він став її бити буком, потім кулаками. Від нелюдського биття Ганна померла і лікар, якого покликали, констатував смерть від побоїв. Та коли мати померлої дівчинки подалася до суду із скаргою на вчителя, то суддя навіть не покликав учителя на допит. Вислухавши вбиту горем селянку, що оповідала про смерть дочки від побою, суддя з миром відпустив її додому, і на тому все скінчилося.
Фізичні покарання практикувалися і на дорослому населенні, які за провини привселюдно отримували 25 буків. Важливим предметом у школі став урок Божий, бо кожного дня перед початком уроків діти обов’язково мали говорити «Отче наш» румунською мовою. Директором школи в цей час був румун Радул, якого діти не любили за його жорстокість. Вчителювали Крізон зі своєю дружиною, Савицький Андрій, Романовський Іван, румун Фитуфлорін і дружина хрещатицького поміщика пані Мариш.
Пан Мариш започаткував сучасну дослідну станцію, бо його земля розташовувалася саме у цій місцевості. Він вирощував на продаж елітні зернові культури, а також саджанці яблунь, слив, черешень, груш. Центром розвитку садівництва на Заставнівщині станція залишилася до наших днів.
У 1934 році сільська громада за свої кошти і своїми силами збудувала нову церкву, бо кількість населення у селі зросла, та й ходити в монастирську було трохи далеко. Служба у церкві правилася раз у тиждень. Половину служби правилося румунською, а другу половину – українською мовами.
Напевно, єдиною позитивною рисою румунської адміністрації був ретельний контроль за чистотою й порядком в селі. Якщо жандарми виявляли непорядок на вулиці чи біля хати, то господаря штрафували і навіть били.
Свята, танці та громадські заходи тривалий час проводилися на толоці. Для таких потреб жителі збудували у 1932 році Народний дім. Ініціатором і організатором будівельних робіт став священик Горгіца Дмитро, родом з Миткова. Велику допомогу цій святій справі надавав йому секретар Хрещатицької примарії і найближчий товариш Чорней Юрій, родом з Юрківців. Копали траншеї, возили камінь, мурували, робили вікна і двері та інше самі жителі села. Жінки по черзі готували для робітників
Варто зазначити, що окремі єврейські родини із Звенячина також надавали грошову допомогу у будівництві церкви та Народного дому. Це були євреї Вурцьо, який мав багато поля, і Срулиха, власниця магазину. Напевно, вважали своїм обов’язком допомагати людям, з якими їх звела разом доля на землі.
Горгіца і Чорней добре розуміли, в якому становищі опинилися буковинці. Важка підневільна праця, неуцтво не могли сприяти розвитку національної самосвідомості простих хліборобів. Вони намагалися підняти рівень культури хоча б в одному селі і для цього зініціювали будівництво Народного дому, своєрідного сільського культурно-освітнього осередку.
В цьому приміщенні була створена перша бібліотека, де для присутніх читали вголос «Кобзар» Т. Г. Шевченка, знайомилися з історією України, ставили українські вистави. Завідував Народним домом Блауш Михайло. Це приміщення добре збереглося до сьогоднішнього дня і в ньому розміщуються сільський клуб та бібліотека.
Наприкінці 30-х років румунська влада заборонила діяльність бібліотеки, і під забороною опинилися українські книги та українська мова.
Першим бібліотекарем післявоєнного періоду став Георгій Пендюр. Він ходив від хати до хати і розносив людям книги, газети. Дітей також заохочував до читання. Клав у книжку 1 карбованець і хто її брав - мусив прочитати, бо бібліотекар цікавився змістом.
За всі роки історії бібліотеки в ній працювали ентузіасти своєї справи: Георгій Пендюр, Орест Йосипович Тарновецький, Одарка Дмитрівна Завацька, які цінували книгу, шанували своїх читачів, навчали їх любити українську мову, пісню. У 1967 році Хрещатицька сільська бібліотека була удостоєна високого звання «Установа відмінної роботи».
Багато років справно виконував свої обов’язки поштар Смук Дмитро, якого хрещатинці дуже поважали за його розважливість, розум і людяність. Ніколи і нікому не відмовляв у просьбі написати листа, заяву, скаргу чи привезти якусь кореспонденцію з Чернівців. Часто саме до нього люди зверталися за простою житейською порадою.
У середині 30-х років минулого століття хрещатинці, як і всі буковинці, добре усвідомлювали себе українцями і при всякій нагоді демонстрували це перед румунською адміністрацією. Навіть футбольну форму хрещатицькі парубки під впливом студентів Романовського і Смутняка пошили у національних кольорах: майки - сині, труси - жовті.
На Єпархіальному Зборі 14-17 травня 1928 року українські делегати подали свої пропозиції, в яких домагалися мінімальних прав для православних українців Буковини. Серед цілого ряду вимог можна виділити наступні:
а) Призначати тільки українських священиків на українські парафії.
б) Стипендії і допомоги, що їх дає консисторія для учнів і студентів, давати й українцям.
в) Навчати релігії в народних і середніх школах українською мовою.
г) Видавати українські молитовники і підручники релігії.
д) В українських парафіях дозволити богослужіння і проповіді українською мовою.
е) Погодитися на українську управу для монастиря в Хрещатику.
Проте усі українські домагання були відкинуті. Більше того, урядовий «Вісник Архиєпископства і Митрополитства Буковини» за січень 1929 року подав пропозицію, на підставі якої Єпархіальна рада вимагала від «усіх священиків української національності до 60 років здавати іспит з румунської мови». Одночасно посилилася вимога за відправлення богослужіння в українських парафіях по-румунському. (Жуковський А. Історія Буковини. Ч. 2. - Чернівці, 1994).
Життя хрещатинців під румунським чоботом залишалося важким. Малоземельні або безземельні селяни змушені були найматися поденно до пана і багачів. Багато хто їхав на заробітки в Америку і Канаду, аби на зароблені гроші прикупити трохи землі. Дуже радів Пендюр Теодор, що на заробітчанські гроші зумів купити гектар землі, де збудував для своєї родини невелику хатину. Добрі гроші за кордоном заробила і родина Козарійчуків. Це були швидше винятки, ніж правило. Більшість заробітчан так і залишилися бідняками, бо нічого з собою не привезли (або мало заробили). Окремі додому вже не поверталися (серед них Тутринська Настасія), бо рідним домом для них стала чужина.
Серед хрещатинців були і заможні господарі. Зокрема, Мороз Петро і Гаврилюк Сидор мали власні магазин, а Луник Григорій тримав молочарню. Але переважна більшість селян бідувала, бо основним багатством у селі була земля, якої вони не мали.
Бідні парубки намагалися одружитися з багатою дівчиною, бо в придане батьки завжди давали землю. Це були так звані шлюби за розрахунком. Але існувало між молодими людьми і справжнє кохання, яке не визнавало таких категорій, як бідність та багатство. Через це у селі сталася велика трагедія, яку можна було б назвати легендою, якби не відбулася насправді. Про цю подію розповідає очевидець, далека родичка головних героїв, Марусик (дівоче Голянич) Петруся Семенівна:
«Тихого осіннього вечора 1941 року по Хрещатику прокотилася луна глухого пострілу. Другого дня село облетіла звістка: Федір Гаврилюк застрелив Марію Федак, а вранці наступного дня покінчив самогубством...
За що Гаврилюк вбив сімнадцятирічну дівчину? Ще й досі про це говорять по-різному. Тільки з допомогою багатьох свідків вдалося дізнатися про цю сумну історію трагічного кохання.
Федір народився у бідній селянській сім’ї. Батьки мали клаптик землі, засівали його сльозами і потом. Свого хліба вистачало лише до Різдва.
А далі? В найми або в Кострижівку на цукрозавод до фабриканта Фішера, де доводилося працювати по дванадцять годин на добу за мізерний румунський лей.
Марійка ж росла у заможній родині Федаків. Батько її, Захар Федак, все скуповував землю. «Доньку маю, - часто повторював він. - А дівчина без поля - неначе пташка без крил».
Діти ходили до школи, а влітку пасли худобу. Так хлопець і дівчина подружилися, як рідні. Маруся росла вродливою, її біленьке личенько прикрашав рум’янець. Світло-русяве волосся заплітала вона у дві коси.
Федя Гаврилюк ріс темно-русявим, широкоплечим, неначе на галявині молодий дубок.
Коли Маруся і Федя були ще малими, то завше зустрічалися, а як підросла Марійка - батько почав заперечувати. Говорив, що не треба багатій з бідним водитися.
Та юнак з дівчиною крадькома вечорами ходили на дністрові кручі, спухали солов’їв, пісні з Добровлян і Заліщиків українською мовою, бо там вже на той час була радянська влада. Та щасливі хвилини завершувалися для Марійки сльозами, батьки буком «навчали» її, як вести себе з бідняком. «Не будеш за невістку у тих, що роблять в ґаздів за десятий сніп, що цілу зиму їдять кукурудзяну кашу і квасолю!» -кричав старий Федак.
Коли дівчині минуло шістнадцять років, батьки стали шукати їй заможного жениха. Як тільки Марійка дізналася, то відразу родичам заявила: «Я Федю не залишу. Або з ним, або ні з ким!».
Знову батько накинувся на доньку з кулаками, мати боляче смикала за коси. «З жебрака не годиться і наймит, не те що зять!» - кричав розлючений Федак.
28 червня 1940 року радянські війська вступили у Хрещатик, люди загомоніли рідною мовою, без всякого страху заспівали українських пісень.
Федір з Марійкою ходили до Народного дому, в сільському клубі разом з Іваном Калинюком, Дмитром Голяничем, Дмитром Блаушем та іншими готували концерти. Особливо хотілося Федорові поставити на сцені сільського клубу п’єсу І. П. Котляревського «Наталка Полтавка». Федір і Марійка мали грати головні ролі, бо доля Петра і Наталки подібна до їхньої. Федір між друзями жартував, що на прем’єру вистави обов’язково закличе свого майбутнього тестя, хай подивиться, може, зрозуміє і змінить свої погляди.
Йдучи ввечері з репетиції, Федір признався Марійці, що без неї не уявляє свого життя і був би радий з нею одружитися. З радості Марійка притулила свою голову до його плеча і додала: «Я б хотіла, щоб наше весілля було навесні, коли цвітуть сади, щоб я була у білому платті, білому-білому, щоб я була подібна до молодої вишні, яка щовесни цвіте у нашому городі. Щоб на нашому весіллі грала музика, яка б зізвала всіх вірних друзів, всіх, хто для нас щирий і правдивий. Обов’язково у цей день буде світити сонце ясно-ясно. Перед вечором ми підемо з тобою до шлюбу. Будемо йти повільно, не поспішаючи, бо це буде раз у житті. І воно має бути красивим, найкращим для нас, для всіх, хто прийде розділити нашу радість. У білому платті під квітучою вишнею я з тобою сфотографуюся і, колись через роки, покажу своїм дітям їх матір у весільному вінку».
- До весни довго чекати, - відповів Федір. — Ось краще цього літа, у жнива. Із свіжого зерна спечуть свашки свіжі калачі, а сфотографуємося під тією ж вишнею, тільки вона буде не в цвіту, а з соковитими червоними плодами.
Обоє, йдучи, розсміялися так весело, що луна сміху відбилася десь від скель біля монастиря, пронеслася над ними і затихла над селом.
Прийшовши додому, Марійка про все розповіла батькам. Та не зраділи вони. Батько знову став заперечувати, кричати, розмахуючи кулаками.
Не Ті тепер, тату, часи, не ті закони, що були колись. Минеться старе, новими стежками люди підуть...
Але 22 червня 1941 року махнула чорним крилом війна. І знову над головами жителів Хрещатика стали звиватися канчуки румунських поневолювачів.
Важкі часи настали для Федора і Марійки. Дівчину знову бив батько за зустрічі з бідним нареченим, доводив до розпачу. Наприкінці липня закохані пішли в канцелярію, але там їм різко відповіли, що для одруження потрібна згода батьків...
Того літа 1941 року Федір і Марійка кілька разів підходили до сільського нотаря з проханням їх розписати, але всі рази їм відмовляли. Юнак і дівчина зрозуміли, що будь-які надії на щасливий кінець їхнього кохання обірвалися. Федір згадав про заховану на горищі гвинтівку, яку забрав у п’яного румунського жандарма. Він стиха промовив:
- Через кілька днів мене ніхто більше не побачить на цьому світі...
- Бери мене з собою, Федю. Хоч разом поховають. Земля не така лиха,
як родичі мої, - схлипуючи додала Марійка.
Настав тихий вересневий вечір 1941 року, небо закрили чорні хмари. Марійка Федак взяла відра, коромисло і подалася до воріт. На вулиці біля хвіртки її чекав Федір. Декілька хвилин вони стояли мовчки, потім він її обняв і поцілував. Пройшлися обоє вулицею до криниці. Федір набрав у відра і відніс їх до воріт Федаків. Біля хвіртки поклав їй відра з коромислом на плече, ще раз обняв, розцілував... Марійка відкрила хвіртку і попрямувала до сінних дверей, поклала відра перед порогом, занесла одне відро до сіней і вийшла за другим. Пролунав постріл... Не червоний вишневий сік заплямував біле весільне плаття Марійки, а гаряча кров просочувалася з рани у грудях.
Федір перезарядив гвинтівку і тут же хотів вистрелити в себе, але рука виявилася короткою. На вулицю вибігли батьки Марійки, сусіди. Федір перестрибнув через тин і побіг до монастиря.
Цілу ніч Федір Гаврилюк намагався себе застрелити, та в нього нічого не виходило. Виявився вогким порох в гільзах патронів. Треба було його підсушити. Не хотів він вночі розпалювати вогнище, аби жандарми не помітили і не впіймали живим.
Вдосвіта розпалив вогонь, підсушив патрони, зарядив гвинтівку, спрямував її собі в груди і пальцем ноги натиснув на курок. Пролунав другий постріл, який обірвав життя Федора Гаврилюка.
Похорони справляли родичі окремо. Односельчани просили Федаків поховати Федора і Марійку разом, в одній могилі. Та вони на це не згодилися. Марійку хоронили зранку, а Федора - після обіду. Поховали їх в різних могилах. Федаки плакали за Марійкою, нарікали на вбивцю. Гаврилюки плакали за обома.
Вже після війни рідні на могилах Федак Марії і Гаврилюка Федора поклали надгріб’я. На могилі Марійки написано: «Загинула від руки найтяжчого ворога». На другому надгріб’ї Федора Гаврилюка: «Загинув від вірної любові». Друга епітафія ближча до правди.
Не змогли батьки Марійки зрозуміти простої істини. Не ворогом був Федір Гаврилюк для їхньої дочки. Він був для неї і найближчим, і найкрасивішим, і найдобрішим. Він був для неї найдорожчою людиною, без якої свого життя не уявляла. Вона згодилася померти, щоб перемогти. Щоб перемогти ту темряву, ті звичаї, які поселило в душі простих селян важке підневільне життя. Тільки вмерши, двоє молодих людей заявили: «Ми люди, ми хотіли разом жити, ми хотіли любити».
Останнім двірником села перед війною був дбайливий і розважливий господар Калинюк Манолій. У 1938 році в його сім’ї сталася велика біда - трагічно загинув старший син Іван, який працював на цукрозаводі «Хрещатик». Бригада, в якій числився Калинюк Іван, заготовляла вапно (гасила вапно), яке додавали до цукру. Через необережність чоловік упав у яму, де була висока температура, і обварився. Робітник отримав великі опіки, від яких помер.
Щоб не мати судової тяганини, директор заводу Щепкін при сприянні румунської влади уклав з батьком хлопця, Калинюком Манолієм, угоду. Підприємство виплачує батькові велику суму грошей, а румунська влада призначає його двірником села. «Загиблого сина вже не повернути, а гроші і державна посада не зашкодять», - міркував Манолій. Та й не важко було догадатися, що виграти суд з користю для себе він все одно б не зміг.
1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Із високого хрещатицького берега було помітно, як заліщицьким пішохідним мостом втікали на румунську сторону польські біженці. Жителі села усвідомлювали, що рано чи пізно війна може докотитися і до Хрещатика. Проте у другій половині вересня 1939 року від галицьких жителів дізналися, що західноукраїнські землі аж до Перемишля відійшли до Радянського Союзу. Хрещатинці до певної міри заздрили галичанам, бо на відміну від румунського окупаційного режиму на Буковині, вони вважали, що в Галичині панують воля і справедливість. Немало буковинців тікали на протилежний бік до своїх українських братів. У Хрещатику існувала таємна переправа через Дністер. За певну плату провідники на човнах, в основному вночі, перевозили бажаючих до Добровлян, де вони ставали легкою здобиччю прикордонників. Замість обіцяної волі і справедливості наївні люди отримували довгострокові терміни у сталінських концтаборах. Наставало прозріння, але запізно.
Випробували свою долю і хрещатинці Гулик Іван, Червоняк Іван, Черлінка Василь, Адамович Іван, Адамовим Микола. Лише Черлінка Василь уникнув арешту, перечекав тривожні часи і згодом одружився на добровлянській дівчині. Решту засудили до покарання у виправно-трудових таборах, де вони пропали безвісти. Вдалося повернутися до рідного села лише Адамовичу Миколі, який проживав у Хрещатику до самої смерті.
З початком війни румунська влада стала більше приділяти уваги молоді. Вже з осені 1939 року вчитель Фитуфлорін за розпорядженням румунської адміністрації щонеділі Проводив з хлопцями-допризивниками сіл Звенячин, Кострижівка, Хрещатик військові заняття. Одночасно вчителька Маришка займалася з дівчатами: навчала їх медичної справи, що мають робити у випадку війни, вчила співати румунських пісень та інше.
У червні 1940 року стала радянською і Буковина. На звенячинському березі буковинці, у тому числі хрещатинці, урочисто зустрічали передові підрозділи Червоної Армії. Усі перебували в радісному і збудженому настрої, бо відчувався вітер перемін.
На перших порах ніщо людей не тривожило. У селі створили сільську раду, яку очолив Блауш Михайло (прізвисько Гушатий, бо на горлі мав ґулю). Сільрада відразу зайнялася розподілом панської землі. Її одержали переважно селянські господарства з Долини. Їхні будинки обмежувалися з одного боку дорогою Чернівці-Заліщики, а з другого - прямовисною горою. Біля кожної хати було трішки землі тільки для грядок. Одержали землю також малоземельні і безземельні селяни, що проживали на Горі.
Дорослі й діти отримали змогу вільно говорити рідною мовою, співати українських пісень. У школі навчання велося виключно рідною мовою, заборонялося школярів піддавати фізичним покаранням. Все складалося, здавалося, якнайкраще. Але невдовзі у Хрещатику стали поширюватися чутки про арешти в сусідніх селах заможних господарів та національно свідомих селян (люди говорили - «за політику»).
Однієї ночі «чорний ворон» забрав із села Козарійчука Захарія і Тутринського Дмитра (за політику), які потім пропали безвісти. Аж через 60 років стало відомо, що таких людей в НКВС жорстоко катували, розстрілювали без суду і слідства, а тіла прикопували у заставнівському глиняному кар’єрі. Це було відкрите свавілля і насильство над людьми, які чинив сталінський тоталітарний режим. Така політика не могла не лякати буковинців. Так віроломно не чинили навіть румуни, яких буковинське населення ненавиділо.
Людські страхи на деякий час розігнав напад фашистської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Німецькі та угорські війська без опору переправилися через Дністер і, минаючи село, відразу посунули далі. Через кілька днів заявилися румуни, які запроваджували порядки відповідно до воєнного часу. В перші дні свого приходу румуни зібрали усіх євреїв, чоловік 25-30, відвели на поле, місце сьогоднішньої дослідної станції, і розстріляли.
Єврейська громада була значною. Вони в основному займалися промислами і комерційною діяльністю. Їм належало 5 млинів, корчми, магазини, олійниці, крупорушки тощо. Найбільш підприємливі мали свої крамниці і в Чернівцях. Проживали єврейські родини переважно у Долині, де зосереджувався торгово-промисловий центр.
Якщо більшовиків хрещатинці сприймали з острахом, то румунів з ненавистю. Майже через день у примарії жандарми когось били або затриманих відводили на жандармський пост, що розташовувався у Звенячині. Туди потрапляли в основному за політичні провини. Звідти виходили мало не інвалідами, бо жандарми, проводячи досудове слідство, катували людей нещадно. Так сталося з Соломським і Карамбовичем Іваном, яких заарештували за зв’язки з націоналістами. Важко описати, яких неймовірних страждань зазнали ці люди від румунських катів на звенячинському постерунку (жандармському посту).
Деякі хрещатицькі чоловіки вступили у Буковинський загін самооборони, створений національно свідомими буковинцями у липні 1941 року в м. Заліщики. Але німці і не думали миритися з українськими військовими формуваннями на окупованій території й через два тижні загін розігнали. Частина вояків влилися в поліцейські відділи, які співпрацювали з німцями, інші повернулися додому або пізніше вступили у лави Української Повстанської Армії.
Жителі Хрещатика з полегкістю зітхнули після того, як румуни забралися з села. Сталося це наприкінці березня 1944 року, коли радянські війська форсували річку Дністер. Основні сили рушили на Заставну і Чернівці, а невеликий загін солдатів на чолі з офіцером залишився у селі. Над Дністром вони встановили п’ять зенітних гармат, а в стодолі замаскували танк. Із усіх стволів стали обстрілювати техніку і скупчення німецьких військ у Заліщиках. Німці відкрили вогонь у відповідь - підпалили танк і вивели з ладу гармати. Вибухами мін і снарядів було пошкоджено багато будівель. Від палаючої стодоли у цей день вигоріла вся вулиця. Але гасити не було кому, бо майже усі жителі повтікали зі страху за своє життя до сусідніх сіл - Репужинців, Кулівців, Кадубівців та Чунькова.
Через тиждень люди повернулися у село, зайнялися ремонтом будинків та стодол. Більшовицька влада відновила роботу сільської ради, яку тепер очолив Рехтецький Василь. Усім селянським господарствам нова влада довела план хлібоздачі на потреби війни. Виконання всіх належних податків селянами суворо контролювала сільська рада. Неплатник податків вважався майже злочинцем, до якого застосовували різні заходи впливу. До категорії неплатників податків потрапляли, здебільшого найбідніші люди, які не мали чим платити. Так сталося з Голянич Настею, чоловік якої загинув на фронті, а усю родину, як куркульську, вислали в Сибір.
Жінка не могла сплатити 900 рублів обов’язкової страховки, бо в хаті таких грошей просто не було. За це голова сільради на ніч закривав удовицю в підвал, а вранці відпускав, бо на полі бракувало робочих рук. Так відбувалося з дня в день. Жіночі страждання не міг спокійно спостерігати Богдан Василь, добрий і чуйний місцевий господар. Він підійшов до голови сільради і попросив відпустити Настю, а страховку за неї заплатив сам. Вона стояла на колінах, дякувала доброму чоловіку і просила не давати грошей, бо ніколи не зможе йому віддати. Вона не усвідомлювала, що безкорисливість є однією з найвищих і найцінніших людських чеснот, якою володіє далеко не кожна людина. Але такою безкорисливою людиною виявився Богдан Василь.
Чуйність і доброту виявив до бідної вдови і Солонинко Іван, який був надзвичайно працьовитий і мав добротне господарство: багато землі, отару овець, 3 корови, бугая, 2 коней, різне птаство тощо. Особливістю його характеру було те, що він, побачивши людину в біді, сам приходив на допомогу. Одному дасть ягня, другому курку, третьому молока, четвертому грошей. Насті привів на подвір’я теля, хоча знав, що гроші за нього вона не дасть.
Через два роки теля стало гарною коровою. Настя продавала на базарі молоко, копійку до копійки складала у потаємному місці. Аж у 1949 році вона віддала гроші Богдану Василю за страховку і Солонинкові Іванові за теля, хоча на ці гроші ніхто не сподівався.
На початку травня 1944 року відбулася перша мобілізація чоловіків віком від 18 до 55 років на фронт. Чоловіків-рекрутів із навколишніх сіл, у тому числі й Хрещатика, зосереджували під горбом у рові (у районі сучасної автозаправки) прямо під відкритим небом.
Ця перестраховка не була зайвою, бо німецькі літаки піддавали бомбардуванню саме залізничні станції. Тут під охороною червоноармійців чоловіки перебували кілька днів. Сюди родичі приносили їм поїсти, проводили з ними ще кілька годин разом. Як тільки назбирувалася достатня кількість людей - їх пішим ходом направляли у Заліщики, вантажили у вагони і відправляли на фронт.
52 хрещатицьких жителі з війни не повернулися. Всі вони загинули у 1944 році, більшість у Східній Пруссії, де Німеччина мала найпотужніші оборонні укріплення. Непідготовлених буковинців кинули у саме пекло. Їхнім життям Радянський Союз на чолі зі Сталіним не дорожив. Для них це було гарматне м’ясо.
Мучеником комуністичного свавілля став Мороз Василь Богданович, який у 30-х роках сповідував соціалістичні ідеї. Пройшов через більшовицькі арешти, допити, тортури і тюрми. Перед початком війни вийшов із радянської тюрми, повернувся в Київ, але восени 1942 р. був схоплений гестапо і розстріляний у Бабиному Яру. У честь полеглих хрещатинців у центрі села встановлено пам’ятник воїнської слави.
Окремі жителі села, згадуючи репресії 1940-1941 років, усвідомлювали, що не варто чекати милості від «червонозоряних братів». Щоб відстояти свою землю, свою державу, взяли в руки зброю і самовіддано боролися проти «червоної» окупації. Серед борців за українську самостійну державу були:
Ковальчук Мафта, 1923 р. н. Діяла у цивільній мережі, допомагала повстанцям продуктами харчування, переносила естафети. Заарештована у 1947 році. На допитах її дуже катували у присутності дітей. У відчаї вона кричала: «Бийте мене, що хочте робіть, але не чіпайте дітей, вони нічого не знають!» Відбувала покарання в сталінських концтаборах, де й загинула.
Лучик Микола Дмитрович, 1913 р. н. В УПА з 1944 року, діяв на теренах Заставнівщини, заарештований у червні 1945 року. Фізично розвинений, мав богатирське здоров’я. Зазнав великих побоїв у Чернівецькій тюрмі, але не скорився катам. Він заявив ворогам: «Бийте мене, хоч вбийте, але нікого вам не видам!». Помер під час катування у Чернівецькій тюрмі.
Лучик Катерина Дмитрівна, 1924 р. н. Діяла у цивільній мережі. Заарештована у 1947 році, відбувала покарання в сталінських концтаборах.
Лучик Манолій Дмитрович (брат Катерини), 1928 р. н. Діяв у цивільній мережі. Заарештований у 1947 році, відбував покарання в сталінських концтаборах.
Лахманюк Настасія, 1915 р. н. Діяла у цивільній мережі. Заарештована у 1947 році, відбувала покарання в сталінських концтаборах, де й загинула.
Вельгуш Марія (прийомна дочка Лахманюк Марії), 1927 р. н. Діяла у цивільній мережі, кур’єр. Заарештована у 1947 році, відбувала покарання в сталінських концтаборах. Після звільнення проживала у Криму.
Круцяк Іван Дмитрович, 1919 р. н. Член ОУН-УПА, вояк Буковинського загону самооборони, створеного у липні 1941 року в Заліщиках. Воював на теренах Галичини. Розстріляний німцями в одному з німецьких концтаборів.
Круцяк (дівоче Голянич) Олена Семенівна, 1921 р. н. Після того, як чоловік вступив у Буковинський загін самооборони і в село не вертався, румуни часто били Олену та знущалися над нею. Восени 1941 року вона залишає сина Остапа батькам і у районі Бабина переходить румунсько-німецький кордон, щоб зустрітися з чоловіком Круцяком Іваном. Це вдалося їй зробити, бо через три дні, у неділю, коли в монастирі правилася служба, родина Голяничів бачила Івана з Оленою на протилежному березі в Залішиках. Олена звідти гукала: «Тату, тату, ми тут'»
У 1944 році, коли повстанці, інтелігенція та інші національно свідомі люди тікали від більшовиків, через «спеціальне вікно» у Європу, то вирушило туди і подружжя Круцяків. На Станіславщині (Івано-Франківська область) під час перестрілки з німцями Олена була поранена і померла. Івана німці полонили, відправили в концтабір, де пізніше розстріляли.
Голянич Володимир Семенович, 1928 р. н. Після демобілізації з радянської армії у 1946 році примкнув до УПА, діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у 1947 році, відбував покарання в сталінських концтаборах.
Фантух Степан Степанович, 1919 р. н. Член ОУН-УПА, вояк Буковинського загону самооборони, створеного у липні 1941 року в Заліщиках. Воював на теренах Галичини. Пропав безвісти.
Мороз Адам Дмитрович, 1923 р. н. В лавах УПА з 1946 року, діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у 1947 році, відбував покарання в сталінських концтаборах.
Мороз Марія (дружина Адама, дівоче Барабаш), 1925 р. н. Діяла у цивільній мережі. Заарештована у 1947 році, відбувала покарання в сталінських концтаборах.
Мороз Петро, 1896 р. н. Допомагав повстанцям, давав їм притулок. Заарештований на початку 1947 року, відбував покарання в сталінських концтаборах, де й загинув.
Черлінка Максим, 1926 р. н. Допомагав повстанцям продуктами харчування і одягом, кур’єр. Заарештований на початку 1947 року, відбував покарання в сталінських концтаборах.
Мороз Мирослав, 1928 р. н. Допомагав повстанцям, кур’єр. Заарештований на початку 1947 року, відбував покарання в сталінських концтаборах. Проживав у Добровлянах Заліщицького району.
Лучик Іван, 1891 р. н. Допомагав повстанцям продуктами, давав їм притулок. Заарештований наприкінці 1946 року, відбував покарання в сталінських концтаборах, де й загинув.
Лучик Дмитро, 1927 р. н. Допомагав повстанцям, кур'єр. Заарештований на початку 1947 року, відбував покарання в сталінських концтаборах, де й загинув.
Солонинко Степанія Дмитрівна, 1930 р. н. Допомагала повстанцям, доставляла їм ліки і продукти, кур'єр. Заарештована на початку 1947 року, відбувала покарання в сталінських концтаборах.
Мороз Іван, 1926 р. н. Діяв у цивільній мережі, допомагав повстанцям, кур'єр. Заарештований на початку 1947 року, відбував покарання в сталінських концтаборах.
Гавкалюк Софія, 1890 р. н. Допомагала повстанцям продуктами, давала їм притулок. Заарештована наприкінці 1946 року, відбувала покарання в сталінських концтаборах, де й загинула.
Карамбович Степанія, 1922 р. н. Працювала у магазині, допомагала повстанцям продуктами харчування, кур’єр. Заарештована у 1947 році, відбувала покарання в сталінських концтаборах.
Карамбович Іван Васильович, 1918 р. н. Член ОУН-УПА, діяв у цивільній мережі. Заарештований у 1947 році, помер на етапі.
Блауш Михайло, 1901 р. н., допомагав повстанцям. Узимку, наприкінці 1946 року, його виявили вбитим у рідній хаті. Причини загибелі нез’ясовані до цих пір, але жителі села вважають, що це справа рук енкаведистів.
Суходольський Дмитро, 1910 р. н. Член ОУН-УПА, вояк Буковинського загону самооборони, створеного у липні 1941 року в Заліщиках. Воював на теренах Галичини. Пропав безвісти.
Януш Василь Васильович, 1922 р. н., пс. «Гайовий». Член ОУН-УПА, розвідник, кур’єр, діяв на теренах Галичини. Заарештований у лютому 1945 року, відбував покарання в сталінських концтаборах.
Вівчарук Максим, 1921 р. н. Член ОУН-УПА, вояк (військовий писар) Буковинського загону самооборони, створеного у липні 1941 року в Заліщиках. Воював на теренах Галичини.
Гулик Іван Георгійович, 1919 р. н. Надавав допомогу повстанцям. Заарештований 1948 р., відбував покарання в сталінських концтаборах, де й загинув.
Козарійчук Микола, убитий військами НКВС у 1941 р. при спробі перейти кордон.
Пристайко Володимир Тодорович, 1900 р. н., убитий військами НКВС у 1941 р.
У лютому 1948 року в селі загинув районний провідник УПА Гайдей Григорій Васильович, 1919 року народження, пс. «Лев», «Месник», родом з села Дорошівці. Свою останню ніч з 22 на 23 лютого 1948 року Гайдей разом з охоронцями «Білим» і «Грізним» ночував у селі Звенячин у хаті Ткачука Бориса Ілліча. Наступного дня «Білий» залишається у Звенячині, а «Лев» і «Грізний» відправляються в село Хрещатик. Звідси «Лев» посилає «Грізного» з донесенням у Репужинці, а сам переховується у хаті Смуків, де проживали старенькі брат і сестра. Там його підстеріг таємний агент НКВС, секретар комсомольської організації Слободян Іван Тодосійович. За його доносом із Заставни прибуло дві машини солдатів НКВС і на підводах «ястребки». Село і хату оточили, запропонували здатися, але «Лев» став відстрілюватися. Він вибіг з хати і, відстрілюючись, став відступати до Дністра. На півдорозі кулеметна черга прошила йому живіт, поваливши його на землю. Зібравши останні сили, відважний повстанець застрелився власною кулею, аби не потрапити живим до рук ворога.
На крутому березі Дністра, де загинув районний провідник УПА Гайдей Григорій Васильович, незалежна Україна встановила пам'ятний знак - великий дерев'яний хрест. Урочисте його відкриття і посвячення відбулося у 1993 році в присутності кількох сотень людей з Хрещатика, Звенячина і навколишніх сіл. (Черешнюк М. Сповідь на світанку. - Чернівці, 2005).
Важкими виявилися післявоєнні роки для Хрещатика. Нова влада постійно вимагала хліба, вовни, м’яса, шкіри, яєць і ретельно стежила, аби селяни все справно здавали. Інструментом цієї політики стала новостворена сільська рада на чолі з Рехтецьким Василем та сільський актив. Ночами часто відбувалася перестрілка між повстанцями і «ястребками», енкаведисти проводили тотальні обшуки селянських господарств.
Незвичайна засуха і нелюдська сталінська політика по заготівлі хліба призвели до страшного голодомору 1946-1947 років. Найважче перебули цей голод бідні люди, бо їм бракувало продуктів харчування до нового урожаю. Важке становище ускладнилося появою у селі інфекційної хвороби - черевного тифу, який переносився вошами. Хвороба, яка з’являється чомусь у голодні та воєнні часи, косила старих
Трагічний випадок стався в селі у голодний 1946 рік: глухонімий хлопчик Перевізник Тарасик застрелив свою маму з револьвера.
Перевізник Олена з трьома дітьми (Петрик, Василько і Тарасик) залишилася вдовою, бо чоловік загинув на фронті. Важко було вдові, бо всю жіночу і чоловічу роботу виконувала сама, ростила малих дітей. Ледве зводила кінці з кінцями.
У селі в цей час постійно перебував уповноважений райкому партії, який відповідав за виконання хлібозаготівлі, проводив агітаційну роботу щодо вступу людей до колгоспу, в комсомол. Харчування і нічліг забезпечувала сільська рада. Тому голова Василь Рехтецький визначив порядок черговості хат, де кожний день мав ночувати і харчуватися уповноважений. Настала черга і Перевізник Олени.
Вранці Олена стала готувати бідний сніданок, діти ще лежали на печі, а уповноважений, залишивши револьвер на столі, вийшов з хати подихати свіжим повітрям. Малого Тарасика зацікавила незвичайна іграшка, яка тьмяно виблискувала посеред хати. Він зліз із печі, підійшов до стола і взяв у руки зброю. Мама, заклопотана біля плити, не звернула на нього уваги. Револьвер не був поставлений на запобіжник, бо від натискання на курок він встрелив. Смертельно вражена жінка замертво впала на землю. Уповноважений після цієї події відразу втік із села і більше не з’являвся. Людина загинула і нікого за це не притягнули до відповідальності, списали на нещасний випадок.
Жінку поховали родичі, Тарасик пізніше втопився, Василько десь зник, Петро опинився на Сахаліні.
В зв’язку з проведенням колективізації посилився тиск на заможні господарства, але вони не спішили вступати в колгосп. Уповноважений райкому Компартії України, старший лейтенант Хамкалов старався з усіх сил, але безуспішно. Тоді було застосовано методи, вже перевірені під час проведення колективізації у Східній Україні, - розкуркулення з конфіскацією майна. Гірко про ці події розповідає жителька Хрещатика, репресована у 1947 році, Голянич Петруся Семенівна.
«Важко мені сьогодні без сліз згадувати часи, коли совєтські нелюди глумилися над нашою сім’єю і принижували людську гідність. В одну мить перетворили нас і сотні тисяч українців на злидарів, бездомних і безправних істот. Часто задумуюсь над тим, що вчинила з нашою сім’єю совєтська влада, і не можу знайти розумні пояснення. Політикою ніхто в нашій сім’ї не займався, зв’язків з ОУН-УПА не мали, нікого не ображали, нічого не крали. Єдиним великим злочином, за совєтськими мірками, стала заможність нашої родини. В усіх державах заможний селянин є мірилом успішного розвитку суспільства, добробуту народу. Чим більше заможних селянських господарств, тим благополучніша держава. Основою, коренем держави є її люди, прості люди. Чим краще живуть люди, тим сильніша держава. Примітивна логіка підказує, що заможні господарства треба підтримувати і намагатися кількість їх збільшити. Совєтська влада робила все навпаки. Заможників знищувала і вперто заганяла людей у колгоспи, які ніяк на Буковині не приживалися. Добровільно люди в колгоспи вступати не хотіли. Тоді стали застосовувати насильницькі методи. Селянам залишили два варіанти: подати заяву в колгосп або бути виселеним у Сибір. Звичайно, вибирали колгосп. Так, наприклад, сталося з моєю заміжньою сестрою. Наступного дня після виселення нашої сім’ї вона відразу подала заяву в колгосп. Тактика совєтів залишилася старою, яку породив і впроваджував у практику тиран Сталін. Суть полягала у тому, щоби примусити людей жити в постійному страху, тоді ними легше управляти. Виходить, що ми, масово репресовані і виселені з України, стали своєрідним ідеологічним стимулом, який змушував селян вступати в колгоспи. Стали жертвами совєтської ідеологічної авантюри.
Сім’я наша була велика і роботяща. Крім батька і матері, Голяничів Семена Федоровича і Марії Федорівни, у сім’ї було четверо дітей: Олена, Настя, Володимир і Петруся. Своє добро придбали не за чужі гроші, а власними мозолями. Мали 4 га поля, пару коней, дві корови, 30 овець, свиней, курей, гусей. Тато справно платив податки, виконував доведені норми хлібоздачі. А того трагічного року здав державі подвійну норму, бо у голодному 1947 році урожай був добрий.
У вересні 1947 року селом вже ходили чутки, що мають виселяти людей заможних, освічених, зв’язаних з політикою, діти яких засуджені за політичні переконання і тих, хто не виконав план хлібоздачі. Одні не вірили у ці чутки, інші вірили і хвилювалися, треті сумнівалися. Але щоденні осінні клопоти по господарству і в полі на деякий час витіснили сумніви та переживання
На початку жовтня мама послала мене до сільради, щоб розвідати обстановку: узнати, що чути про виселення. У сільраді була лише чергова Лучик Петруся Іванівна (згодом також репресована), яка розвіяла наші сумніви словами: «Не бійтесь, начальства немає і нікого не будуть вивозити». Почуте переповіла мамі.
Наступного дня голова сільради Козарійчук Микола дає татові листа, який мав відвезти у Заставнівський райком партії. У Заставні тато зустрів уповноваженого райкому партії Сидоренка, людину доброї душі і частого гостя нашої родини. Він прочитав листа і порадив татові: «Їдьте додому, беріть хлібину і тікайте з сім’єю на п'яту область». Тато повернувся додому і став радитися з мамою. Вирішили, що не треба панікувати, бо вивозити родину з села немає підстав. За собою ніякої вини не відчували, хлібоздачу виконали у подвійному розмірі. Вони не могли навіть припустити, щоб так просто можна було кинути напризволяще роками нажите добро. І ми залишилися, надіючись на чудо. Чуда не сталося.
Наступною дня погода була гарна, сонячна і ми завершували польові роботи. Працювали не покладаючи рук, щоб встигнути впоратися до дощів. Після важкого дня повечеряли і заснули міцним сном. Я спала на печі.
Опівночі почула стук і розбудила тата. «Хто там?» - запитав він. Із-за дверей почувся голос односельця Сірого Петра: «Вуйку, відкрийте. Дайте коней і воза, бо маю їхати у прошпан» (із завданням сільської ради. - М. Ч.). Тато відкрив двері і тут раптом у хату ввірвалися багато людей: «ястребки» і енкаведисти на чолі з міліціонером Івановим. Вони відштовхнули батька і кинулися до кімнати, де жив директор школи, вже старий чоловік родом з Чернівців. Що вони сподівалися там знайти - невідомо. Стали зганяти всіх хатніх до однієї кімнати і робити обшук на горищі, у стодолі, коморі та інших місцях. Іванов зайшов у сусідню кімнату, а через п’ять хвилин вийшов у кептарику, шапці і з кишеньковим годинником мого брата Володимира.
Брата заарештували ще навесні 1947 року і він у цей час вже відбував покарання в Магадані на золотодобувних шахтах. Він перебував у підпільній цивільній мережі і допомагав повстанцям. Пізніше він розповідав страшні речі. Щодня робочий день розпочинався з жорстокої церемонії. Начальник табору вранці підводив підсумки роботи бригад за попередній день. Він командував: «Строиться побригадно. Бригада №1, на сколько процентов выполнен план?». «На 105!» - відповідав бригадир. «Бригада №2, на сколько процентов выполнен план?». «На 98!» - вигукував бригадир. «Расстрелять!» - наказував начальник. Після такої переклички одну-дві бригади розстрілювали, аби заставити інтенсивніше працювати решту каторжників. «Социалистическому государству» потрібне було золото, а яким способом воно виробляється, нікого не обходило. Дармової сили в СРСР хоч відбавляй, а за смерть каторжників ніхто не звітував і не відповідав. Жорстока система - жорстокі порядки.
Іванов поводив себе у хаті, як окупант, і вважав своїм правом брати будь-які речі. На це тато сказав: «Якщо ви питаєте за хлібоздачу, то ось документи, але хто дав право грабувати?». Ці слова розлютили Іванова і всі разом накинулися бити тата. Стали виштовхувати всіх лише у нижній білизні на вулицю. Тато встиг ще плити вхопити кулешу, бо карателі прикладами боляче били у спини.
В нашій сім’ї виховувався малолітній каліка-син сестри Олени. Дитина залишилася сиротою, бо обоє батьків померли. Голова сільради Козарійчук Микола взяв його за ногу і так ніс аж до воза, де вкинув напівроздягненого прямо в сніг. Напередодні був сонячний день, а вночі випав перший сніг. Видно, віз довго стояв, бо снігу нападало багато.
Привезли нас до сільради, де вже була Карамбович Зоня з чотирма дітьми, стара Барабашиха, стара Карамбовичка з дочкою Ольгою, на верені принесли дев’яносторічну бабку Солонинко. Другого дня по приїзду на Урал померла. Чи варто було таку стару і немічну жінку везти за тридев’ять земель, щоб там поховати?..
Сестра Настя, воєнна вдова, ще встигла нам принести верхній одяг, клунок кукурудзяної муки, банку олії і хлібину домашньої випічки. Десь о п’ятій годині ранку нас доправили до траси Заліщики-Чернівці, завантажили на полуторки і повезли на залізничну станцію у Лужани, де формувався ешелон.
Чекати довго не довелося. З дев’ятої години звезених звідусюди людей стали заганяти у вагони. У нашому вмістилося до ста чоловік. Розташувалися там, де встигли зайняти місце. Нам випало спати на другому ярусі нар. У протилежних кінцях вагона стояли дві пічки-буржуйки для обігріву. У підлозі вагона вирубали сокирою отвір для туалета і обгородили тканиною. Для мене стало загадкою те, як і хто приловчився пронести у вагон сокиру. Вона у дорозі нам дуже пригодилася.
Харчувалися тим, що встигли взяти з дому. Приходилося ділитися і з тими, хто не мав що їсти. Один раз за всю дорогу нам дали оселедець і пшоняну кашу. В країні існувала карткова система, тому продукти коштували дорого. Думаю, що солдати (або офіцери) охорони продавали належні нам продукти.
З нами їхала Анака Марія з Дорошівців. Її забрали з маленькою дитиною, якій виповнилося всього два тижні. Не дивно, що такі жахливі умови дитинча не витримало і померло. Тіло викинули десь по дорозі. Не мали совєти людяності і співчуття ні до старих, ні до малих.
Дорога тривала 22 доби. Привезли на станцію Всеволодо-Вільва Александровського району Пермської області, але змучені люди не спішили виходити з вагонів. «Выходите, не бойтесь, вы прибыли на место жительства», - гукав представник місцевого радгоспу кримчанин Степанов Петро. Біля вагонів стояли сани, запряжені биками. Люди повільно покидали вагони, сідали на сани і їхали до радгоспу. З інших вагонів людей розвезли в різних напрямках.
Всіх поселили у великий барак. Наступного дня організували баню, бо в окремих звелися воші, короста. Клімат на Уралі суворий, незвичний для українців. Мороз досягав інколи 40 - 45 градусів, тому майже відразу видали ватні штани, куфайку і валянки. Потім за них довго вираховували гроші з нашої зарплати. За умови нашого життя ніхто не дбав. Панувала неймовірна тіснота, бо в одній кімнаті проживали 3 - 4 сім’ї з дітьми. З нами (четверо душ) жили Барабашиха, Карамбовичка з дочкою і Мороз з дитиною - всього 9 чоловік. Так ми жили комуною сім років. Спали на саморобних нарах у два поверхи, замість матраців клали солому, подушки набивали пилинням (тирсою), довгий час вкривалися власним верхнім одягом. Я написала до сестри і вона вислала у 1948 році одну велику подушку, проте належним чином не скористалися нею. Дуже вже дошкуляло напівголодне існування і ми вирішили її обміняти у місцевих людей на відро картопляного лушпиння. І прорахувалися, бо воно збиралося протягом кількох днів і знизу у відрі встигло заплісніти. Пізно помітили. Голод змушував українців обмінювати інколи добротні речі на продукти у місцевих людей, які жили краще.
Дошкуляли блощиці, яких розвелася сила-силенна. Вони ховалися у щілинах, які утворилися при з’єднанні колод дерев’яного будинку. Для утеплення між колодами клали мох, в якому вони зручно себе почували. Знищити їх було неможливо. Українці - люди розумні і роботящі - зуміли побороти цю заразу. Дерев’яні стіни стали обмазувати глиною або штукатурити, а потім білити. Росіяни дивувалися нашій винахідливості. У1954 році збудували гуртожиток і тоді кожній сім’ї виділили окрему кімнату.
Обкрадали нас і конторщики радгоспу. Щомісячно за роботу платили кожному по 50 рублів і цей мізер не міг забезпечити нам навіть нормальне харчування. А за що мали купляти одяг, білизну, посуд та інші хатні речі? Бухгалтер приносив нам відомість на зарплату і заставляв розписуватися за 50 рублів. На справедливе зауваження «Чому так мало?» відповідав, що вираховують за раніше видані штани, куфайку і валянки. Потім у цій же відомості дописували нуль чи спереді цифру 7, а гроші привласнювали. Аферу конторщиків розкрив Степанов Петро і поставив до відома начальника облсільгоспуправління. Той прислав ревізію, яка виявила багато зловживань. Проти деяких прокуратура відкрила судові справи.
На виселенні я вийшла заміж за Марусика Івана Дмитровича, родом з села Кадубівці. Родину Марусиків репресували по тій причині, що в їх стодолі переховувалися повстанці. На той час це вважалося злочином, бо вояки УПА для москалів становили велику небезпеку.
У 1952 році у нас народився син Миколка і життя стало щасливішим, бо немає нічого святішого на землі, як ростити дитину. У матеріальному плані життя залишалося важким.
Не можу забути своїх земляків, які підтримували мене (і не тільки мене) морально і матеріально, зокрема, Шевчук Марію, Стрілецьку Ірину, Тирона Івана, Поліктар Катерину. Остання під час роботі в лісі підбадьорювала нас: «Давайте, дівчата, співати українських пісень. Нехай москалі чують, як ми співаємо і не схиляємось перед труднощами». Переселенці навіть створили хор, яким керував Степанов Петро, бо знався трохи на музиці і гарно співав.
З часом життя покращувалося, бо й за роботу стали платити більше. Перепробувала різні роботи: свинаркою, обліковцем у полі, на фермі. Дуже хотілося працювати у конторі. Там робота чистіша і краще оплачувалася. Директор радгоспу сказав: «Если соберешь без потерь картошку (а вона тоді вродила дуже добре) - станешь бухгалтером по материалам». Картоплю в основному збирали люди з міста, а я вела облік і слідкувала за сортировкою. Справилася з роботою добре і з осені стала працювати у конторі.
Дуже тужила за Буковиною. Здавалося, кращої землі для мене не існувало. Ночами снилося рідне село Хрещатик, його скали, монастир, річка Дністер. Мала би крила, то б полетіла.
Настав 1960 рік. День, коли видали на руки паспорт і дозволили їхати додому, був найщасливішим днем у моєму житті. Але вдома порядкувала така сама влада і зустріли нас не хлібом-сіллю. Конфісковані майно і хату віддавати й не думали. Не обходило владу і те, де маємо жити. Спочатку трохи жили біля сестри, біля якої доживали свого віку тато з мамою.
Ми з чоловіком знайшли роботу у Кострижівці на місцевому автопідприємстві. Чоловік працював водієм, а я диспетчером. Від підприємства виділили двокімнату квартиру, а згодом збудували власне житло. Кажуть в народі: «Життя прожити - не поле перейти». Воно справді так, бо за ці роки ми немало побачили і пережили, зазнали великого горя і радості.
Щасливі, що маємо змогу жити у власній державі. Україна поступово змінюється у кращу сторону, перетворюється на цивілізовану європейську країну. Змінюється на краще і життя простих людей. Ми повинні пам’ятати, що чужинська влада ніколи не буде дбати про українців, і не треба сьогодні жаліти за жорстоким «комуністичним монстром». Наше майбутнє у наших руках!».
У цьому, 1947 році, були репресовані Голянич Семен Тодорович, Голянич Марія Федорівна, Голянич Петруня Семенівна, Круцяк Остап Іванович, Барабаш Ольга, Карамбович Зоня, Карамбович Ярослав Іванович, Карамбович Володимир Іванович, Карамбович Марія Іванівна, Карамбович Петруся Іванівна, Мороз Марія Петрівна з грудною дитиною, Лучик Олена, Лучик Параска (мама Олени), Солонинко, Карамбович Ганна, Карамбович Ольга, Мороз Ольга Василівна, які працювали на уральських шахтах, кар’єрах і в сільському господарстві.
У 1947 році частину людей вдалося насильно загнати в колгосп. Окремі господарі не виявили бажання вступати у колгосп, продавали своїх коней або знищували продуктивну худобу. На той час колективне господарство мало 60 га землі, 70 коней, 50 плугів, 50 борон, 30 ручних культиваторів, 5 сівалок, 15 віялок. За поданням райкому партії першим головою колгоспу люди обрали Козарійчука Миколу Івановича. У 1960 році, в період так званого укрупнення населених пунктів і господарств хрещатицький і репужинецький колгоспи об’єдналися в одне господарство під назво» колгосп «Україна». Ліквідували і Хрещатицьку сільраду, а село підпорядкували Репужинецькій.
У середині 80-х років минулого століття на околиці села колгосп «Україна» збудував цех по розливу мінеральної води, який на початку 90-х став занепадати. Тоді в довгострокову оренду його взяв приватний підприємець Бойчук Михайло Васильович, який цех обновив, модернізував і став нарощувати виробничі потужності. Сьогодні це підприємство під назвою «Фортуна» є одним із найбільш успішних у районі і відоме в багатьох куточках України.
При в’їзді в село хрещатинці збудували капличку, а поряд з нею стоїть пам’ятник загиблому в Афганістані Морозу Степану Георгійовичу. Його ім’ям названо поле і вулицю, де проживав юнак.
У 1993 році в Хрещатику знову була створена сільська рада, громада отримала більше можливостей впливати на стан справ у селі.
В цьому ж році на кошти колгоспу «Україна» була збудована і відкрита нова школа (тепер навчально-виховний комплекс), де до послуг дітей є простора їдальня, великий спортзал, актовий зал, комп’ютерний клас. Дітей навчають 7 вчителів з вищою, 12 із середньою спеціальною освітою.
У селі функціонують клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, відділення зв’язку, телевізійна вежа, продуктовий та промтоварний магазини.
Колгосп «Україна» припинив своє існування, землі і майно розподілили між колгоспниками. Свої паї отримали і хрещатинці.
Проте люди, звиклі до колективної форми господарювання, знову об’єднали свої паї і створили товариство під старою назвою «Україна». Довірили керівництво товариством досвідченому спеціалісту - Василю Дмитровичу Козарійчуку.
У 2004 році спільними зусиллями хрещатинці збудували газопровід і 15 груд ня цього ж року в урочистій обстановці запустили його в експлуатацію. Попри всі економічні та політичні негаразди в державі, село Хрещатик постійно оновлюється, поступово рухається вперед.
ГОРДІСТЬ СЕЛА
Смук Дмитро Степанович (1884-1972 рр.) - самодіяльний письменник
Народився Дмитро Смук 14 серпня 1884 року в с. Хрещатик у бідній селянській родині. Допитлива і наполеглива вдача хлопця дала йому можливість закінчити три класи сільської школи. Юний Дмитро дуже захоплювався творчістю Т. Г. Шевченка, бо в його сім’ї була єдина книга - «Кобзар», за якою він вчився читати.
Одружився Дмитро на звенячинській дівчині, куди й перейшов на постійне місце проживання. Важке матеріальне становище змушує молодого чоловіка шукати кращої долі за океаном, у Канаді. З часом він повертається додому хворим і з мізерними заробітками.
Довге і важке життя прожив Дмитро Степанович. Роздуми над прожитим надали сили самому взятися за перо. Став описувати своє злиденне життя, поневіряння у світах. Сповнені людської мудрості, гумору, спогади Д. Смука були опубліковані на сторінках районної газети «Прапор перемоги» під рубрикою «Життєпис простого селянина» упродовж 1993 року.
Спогади Д. Смука - це не лише життєпис його власного життя, це замальовка життя Буковини того часу, тому цікаві як свідчення очевидця.
Помер Дмитро Смук 1972 року у с. Звенячин.
Гаврилюк Володимир Васильович (1901-1937 рр.) - діяч комуністичного руху
Багатьом буковинцям це ім’я відоме. Його у радянські часи побіжно згадували у своїх статтях науковці Г. С. Іванушко, В. М. Курило, Н. Й. Сирота, Б. Ф. Білецький, 3. Б. Браславський, Л. І. Васюк. Йому присвячували свої нариси і статті письменник Г. В. Синельников, журналіст І. П. Фостій, але вся правда про В. В. Гаврилюка не була сказана, бо тодішня цензура не дозволяла розкривати глибоку трагічність його долі. Сьогодні є можливість сказати повну правду про цю людину.
Його життя, виповнене високою мужністю і самовідданістю в боротьбі за велику справу визволення рідного народу з чужоземної неволі, за возз’єднання краю з радянською Україною, було обірване злочинною владою на підставі фальсифікованих звинувачень.
Наш земляк Володимир Васильович Гаврилюк належав до людей сміливих і чесних, які, долаючи всілякі перешкоди, несхибно йшли до високої мети. Народився він 9 квітня 1901 року в селі Хрещатик нинішнього Заставнівського району в сім'ї бідного землероба. Живучи в селі, хлопець бачив і сам відчував нужденне життя, що панувало майже в кожній хаті. Соціальна нерівність впадала у вічі і в місті, де після сільської початкової школи Володимир Гаврилюк продовжив навчання в гімназії, в якій познайомився з вченням про соціалізм і глибоко зацікавився його ідеями, марксистською літературою, уважно стежив за ходом подій у молодій, як тоді казали, Країні Рад. Всі його думки і помисли були звернені до неї, бо там жили його брати і сестри. Великий вплив на нього мало знайомство і дружба з тодішнім секретарем Компартії Буковини Сергієм Івановичем Канюком, в котрому він знайшов не тільки доброго учителя, а й вірного старшого товариша.
Після того, як С. І. Канюк внаслідок сигуранцівських репресій змушений був на початку 1922 року нелегально емігрувати до Радянського Союзу, справу комуністичного руху в краї далі повели його учні - Ілля Клевчук, Володимир Гаврилюк, Іван Стасюк та інші. 1923 року Володимир Гаврилюк вступає на філософський факультет Чернівецького університету, де згодом входить до складу студентського комуністичного гуртка.
1924 року у Відні з ініціативи комуністів-буковинців, що перебували в еміграції, зокрема, члена ЦК КПБ С. Ю. Гуцуляка, було утворено Організаційний комітет, котрий ставив собі за мету гуртувати людей, що прагнули працювати для розгортання комуністичного руху на Буковині. Після кількох поїздок членів цього комітету в край їм вдалося налагодити зв’язки з існуючими комуністичними організаціями і навесні 1925 року провести конференцію комуністів Буковини, на якій було обрано Центральний комітет Компартії Буковини. В. В. Гаврилюка обрано членом і секретарем ЦК КПБ(б).
Так, майже після трирічного затишшя, спричиненого розгромом Центрального комітету КПБ, очолюваного С. І. Канюком, Компартія Буковини знову почала відроджуватись, зміцнювати свої ряди. Як свідчать документи, влітку 1925 року в краї вже діяло близько 25 партійних організацій, які об’єднували майже 500 комуністів і численний актив співчуваючих. Було вжито заходів і для відновлення діяльності робітничих культурно-просвітніх товариств «Воля» та «Праця», через які Компартія вела пропагандистську і організаторську роботу серед робітників міста. Восени 1925 Року КПБ вдалось посилити свій вплив у Буковинській інтернаціональній соціал-демократичній партії і навіть заволодіти певною мірою друкованим органом її української секції – газетою «Боротьба», що почала виходити 8 листопада 1925 року. Її редактором був член ЦК КПБ І. Д. Стасюк.
Компартія Буковини в цей період розгортала активну політичну роботу. Її авторитет і вплив на маси зростав. Під час виборів до румунського парламенту в травні 1926 року вона виставляє за списком соціал-демократичної партії п’ять кандидатів-комуністів, серед яких були, зокрема, Іван Стасюк, Іван Степак, Василь Руснак, Сидір Лупуляк, Тодор Стефюк, а також організовує ряд віч, демонстрацій і страйків, котрими в 1926 році були охоплені робітники лісопильного заводу «Гец», текстильної фабрики «Постеверія ромине», цегельних заводів, хутровики, поліграфісти, столяри, пекарі та комунальники. Страйкуючі висували не тільки економічні, а й політичні вимоги.
Зростає роль Центрального комітету КПБ в керівництві партійними осередками та організаційному зміцненні всієї партії. ЦК посилив зв’язки з ЦК КП(б)У та ЦК КПЗУ. В. В. Гаврилюк у 1925-1926 роках тричі був у радянській Україні, де одержував від відповідальних працівників вказівки, рекомендації, інструкції та зв’язки.
Після розгляду в лютому 1926 року буковинського питання на нараді при виконкомі Комінтерну, посилилась допомога Компартії Буковини з боку Комінтерну та ЦК КП(б)У. В квітні-травні для партійної роботи на Буковину прибули член ЦК КПЗУ О. І. Букшований як представник Закордонного бюро допомоги та С. Г. Галицький як представник Балканської федерації Комінтерну. На початку року в край прибув також член Закордонного бюро КПБ у Відні Д. Д. Хемічук (І. Зеленко) та ряд інших. Приплив досвідчених партійних кадрів відіграв важливу роль у поліпшенні роботи ЦК КПБ. У травні-липні 1926 року він прийняв ряд важливих документів, зокрема, «Резолюцію про склад та організаційне будівництво КПБ», «Резолюцію про відношення КПБ і КПР», «Тези в справі відношення КПБ до УСДП», «Резолюцію в справі виборів», «Резолюцію про закордонні комітети», «Резолюцію в справі робітничо-селянського блоку», «Звернення до Буковинської соціал-демократичної партії та її української секції» й ряд інших. Все це сприяло пожвавленню внутрішньопартійної роботи, розширило зв’язки партії з масами, піднесло її авторитет як значної політичної сили.
Активізація комуністичної діяльності в краї викликала тривогу у властей. Сигуранца розпочала активні пошуки центру КПБ. 12 липня 1926 року в с. Бучушка Оргеєвського р-ну Бессарабії вдалося перехопити лист до Гаврилюка, адресований на конспіративну квартиру Іллі Клевчука в Нових Мамаївцях, і самого посланця. 18 липня на квартиру до Клевчука прибула група Чернівецької сигуранци. Під час обшуку знайдено заховану під підлогою скриню, а в ній архів КПБ, різну комуністичну літературу і печатку партії. Клевчука та ряд зв’язаних з ним осіб заарештували. У багатьох донесеннях поліцейські вказували, що активним учасником комуністичної організації в Нових Мамаївцях є Володимир Гаврилюк, який не тільки дружив з Клевчуком, а й довгий час жив у нього.
Генеральний інспекторах сигуранци оголосив розшуки Гаврилюка. 20 липня провів обшук у домі його батька в Хрещатику. Там було знайдено комуністичну літературу, зокрема, книжку Г. Григоровича (Г. Піддубного) «Буковинське селянство в ярмі», а також лист Володимира, в якому він гостро картав батька за те, що той на виборах до румунського парламенту виступив на підтримку буржуазного уряду.
«Доброго батька ми мали, нічого сказати, - писав Володимир. - Вам потрібний уряд, тату? Ви забули «добро», зроблене урядом. Може, і цей уряд вам нагадає його... Ви зрадили товаришів, які мужньо боролися за свої права, а нині сидять за це в тюрмі. Ви продаєте своїх власних дітей, які ще не сиділи, але будуть сидіти в тюрмі. Однак вони не продадуться ворогам своїм за шмат ковбаси. Я не сплю цілими ночами, днями нічого не їм, і ніг своїх не чую, працюю разом з робітниками і селянами, а вам потрібний уряд? Від сьогоднішнього дня знайте, можете триматися уряду, але у вас немає більше дітей (мене і Миколи)... більше я до вас не приїду, і ви теж: не повинні брати в мене. Такого батька я й бачити не хочу... за робітників ви не могли агітувати. Яка ганьба! Добре, ідіть з панами. Мене вам більше нічого знати. Я, звичайно, не скажу, що ваш син, навіть коли буду гнити в тюрмах. Я напишу й Миколі, що батько зрадив справу робітників і продався панам. Він вам скаже те ж, що сказав і я...».
Сумнівів щодо політичних поглядів Володимира Гаврилюка в сигуранци не було. І записка, знайдена в Клевчука, і лист до батька засвідчували, що він є активним діячем комуністичного руху на Буковині.
24 липня 1926 року генеральний субінспектор сигуранци, складаючи протокол про таємний архів, знайдений у Іллі Клевчука, записав, що під час обшуків, проведених у Володимира Гаврилюка в Чернівцях і в його родичів у Хрещатику Чернівецького повіту, знайдено документи і листи, але самого Гаврилюка поки що не знайдено. Довідавшись, що конспіративна квартира Клевчука розкрита, ЦК КПБ, щоб уникнути арешту своїх членів, які на підставі захоплених сигуранцою документів могли бути розшифровані, дав дозвіл Володимиру Гаврилюку, Осипу Букшованому, а також зв’язковій ЦК Євдокії Басарабі залишити Буковину і перебратися в СРСР.
Наприкінці липня 1926 року в районі села Самушина В. Гаврилюк та О. Букшований перепливли Дністер і перебрались до Польщі, але через кілька годин після Переходу кордону їх заарештували і кинули до Борщівської в’язниці. Букшованого, як польського громадянина (він був родом із села Жаб’є Косівського повіту), через два дні відправили спочатку до Станіслава, а потім до Львова. Гаврилюка ж. який назвався Сидором Підгірняком, кооператором з Києва, що хотів перебратися до Чехословаччини, аби вступити там до інституту, польська поліція змусила повернутися в радянську Україну. У вересні 1926 року В. В. Гаврилюк прибув до Москви, а звідти його направили до Харкова. Там він працював у Наркоматі освіти редактором Головліту. 6 листопада 1926 року комісія ЦК КП(б)У з попереднього розгляду Заяв членів закордонних компартій, які прибули на територію України, вирішила просити ЦК зарахувати В. В. Гаврилюка членом КП(б)У. 22 березня 1927 р. це рішення було затверджено секретаріатом ЦК, що підняло настрій Гаврилюка, заохотило його до творчої і наукової роботи. 1927 року він вступив до аспірантури Українського інституту марксизму-ленінізму, після закінчення якої і захисту дисертації працював викладачем Комуністичного університету ім. Артема.
У 1930-1937 роках він працює в редакції Української Радянської Енциклопедії, Українській академії комуністичного виховання та на інших посадах. Займається науковою та громадською роботою.
Третього січня 1930 р. Гаврилюк проходив чистку при партійній організації Українського інституту марксизму-ленінізму. Комісія вирішила: «Вважати за перевіреного. Зауважити тов. Гаврилюкові В. В. на недостатньо чітке розуміння лінії партії в національному питанні».
У 1930 р. Гаврилюк видав книгу «Національне питання в Маркса і Енгельса», а в 1933-му - книгу «Основоположники марксизму про національне питання». Та в цей час ЦК КП(б)У і органи ДПУ розгортають фальсифікаційну справу про Українську військову організацію (УВО). Гаврилюка виключають з партії за вступ до неї за рекомендацією О. К. Яворського, який на той час уже був арештований у справі УВО, нерозкриття контрреволюційної діяльності співробітників Всеукраїнської академії марксизму-ленінізму (ВУАМЛіну) Ржицького та Бадана, а також за помилки й неправильне трактування вчення Маркса з національного питання і звільняють з роботи в інституті.
Близько року Гаврилюк ніде не працював. Потім влаштувався викладачем німецької мови у 54-й Харківській середній школі. 27 липня 1937 року його заарештували, а 27 вересня була арештована і його дружина Євдокія Юріївна Басараба, яка працювала вчителькою 133-ї середньої школи в Харкові. Гаврилюка за ст. ст. 54-8,54-10 ч. І та 54-11 КК УРСР звинуватили в тому, що він, виконуючи завдання розвідуправління штабу РСЧА, нібито зв’язався з іноземною розвідкою і був завербований для шпигунської діяльності на території СРСР Якою саме іноземною розвідкою, не зазначалось. Йому також приписувалось, що, працюючи на відповідальній посаді в Наркоматі освіти й у ВУАМЛіні в Харкові, зв’язався з українськими контрреволюційними націоналістичними колами і в 1933 році був завербований до складу контрреволюційної націоналістичної організації УВО для боротьби з радянською владою в Україні.
Слідство тривало недовго. Його оформили відповідно до вимов наказу наркома внутрішніх справ СРСР Єжова та прокурора Вишинського №00485 від 11 серпня 1937 р. Єжов і Вишинський, розглянувши матеріали, подані управлінням НКВС Зеленим, прокурором Дьоміним, начальником спецкорпусу №1. Вони склали акт, в якому зазначається: «Сего числа о 22.50 на Основании приказания Зам. Нач. УНКВД по Харьковской области Майора Госбезопасности т. Рейхмана от 29.ХI.1937 года привели в исполнение приговор над осужденным к высшей мере наказания – расстрелу Гаврилюк Владимир Васильевич 1901 г. в чем и составили настоящий акт».
Підписи Зеленого, Дьоміна, Кашина.
Так надміру безжально, безпідставно і невиправдано оперативно було знищено людину високого інтелекту, честі і мужності, яка в юні роки повірила в широко пропаговані комуністичні ідеали, стала активним борцем за їх втілення в життя. І тільки тому, що В. В. Гаврилюк був українцем, що любив свою мову, свій народ, свою державу Україну, нещадно був знищений сталінсько-єжовською репресивною машиною.
Його дружину Євдокію Юріївну Басарабу теж безвинно засудили і кинули на 5 років у виправно-трудові табори, а дев’ятилітню доньку Мирославу відправили як сироту в один із дитбудинків Краснодарського краю, де її виховували в ненависті до «ворогів народу» і «українських контрреволюціонерів», забороняючи листування з матір’ю, не повідомляючи, куди подівся її любимий батько.
11 вересня 1957 року Військовий трибунал Ленінградського військового округу переглянув справу В. В. Гаврилюка і посмертно реабілітував його. Рішенням бюро Харківського обкому КП України від 24 вересня 1960 року В. В. Гаврилюка (посмертно) було відновлено в партії. Таким чином, держава і партія визнали свій злочин перед В. В. Гаврилюком і його родиною. Була виплачена і певна сума грошової компенсації. Але людина була безвинно знищена, і цього злочину не покрити ніякими компенсаціями.
Гаврилюк Микола Васильович (1895-1967 рр.) - діяч комуністичного руху
У 30-х роках минулого століття НКВС ловило буковинців по всьому Радянському Союзу, де тільки могло, і кидало у виправно-трудові табори. Не уник цієї біди і Микола Васильович Гаврилюк, старший брат Володимира, який народився 1 травня 1895 року на Буковині в селі Хрещатик нині Заставнівського району. Родина у Василя Гаврилюка була велика. Дружина народила йому 14 дітей, більшість яких повмирала, бо в батьків не було засобів для їх утримання і виховання. Батьківське господарство складалося зі звичайної сільської хати, одного гектара землі і невеликої корчми, де селяни знаходили можливість випити келих пива чи вина й обговорити життєві проблеми.
Батько й мати були неписьменними, але бачили, що без науки дітям із сільських злигоднів не вибратись. Отож у 1906 році Миколу як здібного учня сільської школи за порадою вчителя влаштували у 2-гу державну цісарсько-королівську гімназію в Чернівцях. Він добре вчився, за що мав безплатну бурсу (гуртожиток). У 1914 році з відзнакою закінчує гімназію і починає учителювати в старших класах. Заробляв кошти на одяг та взуття також на цукрозаводі і на збиранні цукрових буряків у поміщика.
1 серпня 1914 року спалахнула Перша світова війна. Миколу призивають в австрійську армію і направляють у Відень на шестимісячні фельдшерські курси, після яких він як військовий фельдшер у 1915 році їде спочатку на румунський фронт, а в 1916-му - на італійський.
У жовтні 1918 року війна закінчилася, Австро-Угорська монархія розпалась. Микола Гаврилюк повертається в Чернівці, вступає в українську соціал-демократичну організацію, яка з великими симпатіями ставилася до революційних подій, що відбувалися в Україні.
Коли в Галичині розгорнулася боротьба з поляками, Микола Гаврилюк організовує санітарний загін і лікує хворих та поранених. Буковину тим часом окупували румунські війська. Микола Васильович у цей час зв’язується зі своїм односельчанином Василем Морозом, котрий жив у Берліні, працював у місії з репатріації російських полонених, серед яких було багато українців.
У січні 1921 року Гаврилюк М. В. їде в Берлін. З допомогою Василя Мороза його приймають в Комуністичну партію Німеччини. Він починає працювати серед українських емігрантів і військовополонених, які затрималися в Німеччині. Тут же вступає до Берлінського медінституту і навчається в ньому до 1924 року, але лекції відвідував рідко, заліків не здавав, бо був дуже завантажений роботою, за яку одержував гроші.
В кінці квітня 1924 року берлінська поліція заарештувала Гаврилюка, і хоча ніяких доказів його протиправної діяльності не знайшла, окрім партійного квитка, все ж запропонувала йому покинути Німеччину як персоні нон-ґрата.
Микола Васильович одержав у повпредстві УРСР у Берліні радянське громадянство, паспорт і виїхав до Москви. В травні 1924-го уже ходив вулицями радянської столиці. Тут він вступає до Другого Московського медінституту. Його переводять з Компартії Німеччини у ВКП(б). Закінчивши три курси медінституту у 1927-му, за сімейними обставинами залишає його і вступає на роботу в Міжнародний аграрний інститут на посаду секретаря правління. Працюючи тут, Микола Васильович протягом року не відвідував партійних зборів, не сплачував внесків, за що його в 1933-му виключили з партії як такого, що відірвався від парторганізації, і звільнили з роботи в інституті. Він влаштувався лінотипістом у 7-му міську друкарню «Іскра революції». Дружина Броня, час одруження з якою встановити не вдалося, покинула його і виїхала до Харкова, де знайшла собі другого чоловіка і жила, як кажуть знавці, у шикарній квартирі.
1 грудня 1934 р. в Ленінграді сталося вбивство С. М. Кірова, за яким прокотилася хвиля арештів, котра зачепила й М. В. Гаврилюка. Він був на початку 1935 року арештований, а 31 липня Особлива нарада при НКВС СРСР нібито за ведення контрреволюційної агітації засудила його до 5 років виправно-трудових таборів. Гаврилюка направили в Карагандинський табір НКВС, де він один рік завідував амбулаторією, НЗП тім був начальником санітарної частини в організаційному табірному відділенні. Звільнився з таборів у 1940 році, але без права виїзду за межі Караганди. Завідував медпунктом шахти № 1, а з 1948-го за сумісництвом ще й кабінетом пунктів охорони здоров’я.
У 1940-1941 роках закінчив курси підвищення кваліфікації фельдшерів з відзнакою. Перебуваючи в таборі, одружився з медсестрою, яка працювала там же. Вийшовши на волю, удвох працювали за фахом і прожили разом до 1954 року. Дітей не було. Микола Васильович відпустив дружину на курорт, де вона познайомилася з іншим чоловіком, і додому не повернулась.
«Микола Васильович, - як пише його племінниця Мирослава, - був людиною твердого характеру, жорсткою, прямолінійною, не любив брехливих і криводухих, мав складний характер, тому не зміг ужитися ні з першою дружиною, ні з другою. Відомо, що риба шукає, де глибше, а людина - де ліпше. Він був прямою протилежністю мого батька. Це не раз відмічала мама та й він сам не заперечував цього. Про себе розповідати не любив. Від прямих запитань і відповідей ухилявся. Казав, що працював у повпредстві України в Німеччині у 1920-1922 роках, і це стало причиною його арешту, а мій батько до цього не мав ніякого відношення. Але при всій складності свого характеру завжди і всюди залишався українцем. Мову пам’ятав не дуже добре, розуміти все розумів, а говорити за роки роботи в Москві, а потім у ГУЛАГу -розучився, як і я».
Живучи одинаком у Караганді, Микола Васильович довго не давав знати про себе ні рідним, ні знайомим. Казав, що не хоче повертатися до минулого. Та все ж у 1955-му, коли вже не було ні Сталіна, ні Берії, він розшукав свого двоюрідного брата Михайла Дмитровича Гаврилюка, котрий жив у Чернівцях, вважався «старим більшовиком» і працював заступником редактора обласної газети «Радянська Буковина». Через нього дізнався про дружину брата Володимира Євдокію Юріївну, яка в той час жила сама в Чернівцях по вулиці Коростишівській, 10, і згодом запропонував їй переїхати до нього в Караганду, щоб доживати вік разом. Вона погодилась, а невдовзі до них прибула і Мирослава з сином.
Микола Васильович був дуже радий приїздові племінниці і внука, тішився ними. Мирославу називав не інакше як дочкою. Допоміг влаштуватися на роботу, де їй пригодився досвід роботи в Чернівецькому маслопромтресті. Молоду жінку призначили головним товарознавцем-технологом холодильника місткістю 18 тисяч тонн вантажу. Тут вона пропрацювала 24 роки - до виходу на пенсію.
Микола Васильович, за словами людей, які його знали, був лікарем від Бога, хоча мав лише середню фельдшерську освіту. Він працював у Караганді заступником головного лікаря міської лікарні № 4, а одночасно завідував медпунктом шахти Вертикальна. Його шанували і колеги, і пацієнти. Працював до останніх днів. Помер 25 травня 1967 року у віці 72 літ від лімфогранулометозу, яким хворів лише три місяці.
Мороз Василь Богданович (1889-1942 рр.) - діяч комуністичного руху
Народився 20 листопада 1889 р. в селі Хрещатик Кіцманського повіту на Буковині у селянській родині Тодосія Мороза, яка мала близько 5 гектарів землі і невелике господарство. З 1903 по 1908 рік навчався в 2-й державній цісарсько-королівській гімназії в Чернівцях, а в 1908-1909-му - як приватник. Двічі піддавався іспитові на зрілість: перший раз - 24 вересня 1912 року з відстрочкою на шість місяців, другий -17 лютого 1913 року, коли був визнаний зрілим більшістю голосів.
У 1913-1914 роках навчався в Чернівецькому університеті, у 1915-му - у Віденському. Перша світова війна перервала навчання юнака і закинула його в Німеччину у місто Раштадт, де він працював перекладачем у таборі для російських військовополонених, серед яких було багато українців. Тут він організовує школу для полонених. Сам виступає з лекціями на історичні, географічні та суспільно-політичні теми. Уважно прислухається і придивляється до того, що діється у світі. Зокрема, він прихильно сприйняв і Російську революцію, і те, що розпалась Австро-Угорська монархія. Російська революція збудила в душі Василя сподівання, що не сьогодні-завтра і його рідна Буковина, яку у жовтні 1918-го захопила королівська Румунія, приєднається до Великої України.
У 1918-1920 роках Василь Тодосійович живе в Берліні, займається перекладами з німецької на українську. Зокрема, для українських галицьких видавництв він перекладав науково-популярні твори Оренштейна, а водночас з жовтня 1921 року працює консультантом в бюро репатріації російських військовополонених на батьківщину.
У 1920 році за рекомендацією Вільгельма Піка його приймають до лав Комуністичної партії Німеччини.
Восени 1921 року в Берлін прибув новий повноважний представник УРСР Володимир Християнович Ауссем. Він набирав собі співробітників і, дізнавшись, що Василь Мороз добре володіє українською, російською і німецькою мовами, за рекомендацією ЦК КПН взяв його у своє розпорядження на посаду секретаря повпредства. Ці обов’язки він виконував до кінця 1923 року.
У 1922 році В. Т. Мороз приймає громадянство СРСР, до цього часу він був австрійським підданим.
Працюючи в повпредстві, він у жовтні 1921 року вступає в Берлінський університет на філологічний факультет, який закінчив у 1923 році. При університеті діяли дві студентські організації: «Спілка» - петлюрівської орієнтації і «Громада українських студентів» зміновіховського плану. Василь Тодосійович був прихильником зміновіховської громади і брав участь у її роботі.
Він виступав на зборах студентів з доповідями. Крім того, за завданням Ауссема вів роботу серед студентів, щоб схилити їх на бік радянської влади.
На початку 1924 року повпредство УРСР в Берліні було ліквідоване, і Василя Тодосійовича відправляють у Харків у розпорядження ЦК КП(б)У, куди й прибув у квітні 1924 року.
Адаптація до життя в країні соціалізму проходила небезболісно: повсюди відчувалася велика нестача харчів, одягу, взуття, ще свіжим був відгомін голоду 1922 року. До того ж тут Мороз потрапив у поле постійного стеження. Усюди діяли партосередки, профспілкові комітети. На нього всюди дивилися підозріло, як на чужака.
В цей час Василь Тодосійович змінив своє ім’я по батькові на Богдановича. Очевидно, прибувши в Радянський Союз, з єдиною метою, щоб румунська сигуранца не прив’язувала його до родичів і не переслідувала за сина чи брата більшовика.
Відразу ж після прибуття в Харків він поставив питання про вступ до КП(б)У Його прийняли у 1924 р., видавши партквиток № 0758959. З 1924-го по 1933 рік працював викладачем німецької мови в Інституті народної освіти, Харківському політехнічному інституті та Харківському державному університеті. Все ніби йшло добре. Предмет свій він знав досконало. Отже, з цього боку претензій не боявся. Але ж коли влада намітила тебе знищити, то гачок знайде.
7 лютого 1934 року в університеті з’явився наказ № 17, в якому говорилось:
«Викладача німецької мови т. Мороза, як представника буржуазної методології, який не забезпечив читання ідеологічно витриманого курсу, з роботи в Харківському державному університеті зняти.
Ректор ХДУ Блудов
Секретар Сіастенов».
У протоколі № 26 комісії по чистці парторганізації Харківського державного університету економічного, історичного і літературного факультетів від 27 листопада 1934 року відзначено, що до 1914 року Мороз навчався на Буковині, з 1914 по 1920 - працював у таборах для військовополонених, в 1920-1921 роках - у Берліні в комісії в справах військовополонених, в 1922-1923 - в повпредстві УРСР у Німеччині.
У 1924-му відкомандирований у розпорядження ЦК КП(б)У 3 1924-го по 1933 р. - викладач німецької мови в ІНО, ХПІПО, ХДУ і Головліті.
У 1912-1914 - перебував у СДПБ (Соціал-демократичній партії Буковини).
З 1920-1924 - перебував у КПН.
Які мав стягнення?
У 1929 році від Харківської комісії по чистці за пасивне перебування в партії - на вид.
У 1931 році - від парткомітету ХДУ за несплату членських внесків - догана.
В 1933 році - від парткомітету ХДУ за те, що приховав своє перебування в СДПБ, за блок з контрреволюціонером Нємчиновим і за пасивне перебування в партії - виключений із партії.
Василь Богданович не погодився з таким рішенням. Звернувся з апеляцією в Центральну комісію ВКП(б)по чистці. Довго чекав реакції на заяву. Нарешті одержав виклик з Москви бути на засіданні комісії 15 вересня 1935 року. Розгляд був коротким. Апеляцію відхилили, а рішення Харківської обласної комісії по чистці про виключення Мороза В. Б. із ВКП(б) як вихідця з опортуністичної соціал-демократичної партії, а також за відсутність ідейної більшовицької витримки та партійну пасивність - підтвердили.
Мороз зрозумів, що його впіймали в капкан недовіри і навряд чи йому вдасться з нього вирватись.
Після повернення з Москви В. Б. Мороз уже був готовий для того, щоб його арештувати і кинути у виправно-трудові табори. Чекати довелося недовго.
28 березня 1936 року співробітнику НКВС Тимошенку було видано ордер № 158 на обшук і арешт Мороза В. Б. Ця операція була успішно проведена, Мороза відправили в спецкорпус № 1, камеру № 29 Харківського обласного управління НКВС.
А наступного дня начальник економічного відділу капітан держбезпеки НКВС УРСР Арров розглянув матеріали про «злочинну» діяльність Мороза Василя Богдановича, виключеного із членів КП(б)У, яка проявилася нібито в тому, що він, будучи учасником контрреволюційного фашистського підпілля, за завданням іноземних держав проводив контрреволюційну агітацію за скинення радянської влади та відновлення капіталістичного ладу, знайшов у його діях ознаки злочинів, передбачених статтями 54-10 і 54-11 КК УРСР і постановив розпочати попереднє слідство.
Василь Богданович сидів як приголомшений у в'язниці і не знав, що хочуть з ним робити. Тільки 7 квітня йому оголосили постанову на арешт. Треба сказати, що 28 березня 1936 року заступник обласного прокурора Леонов підписав цю постанову, давши санкцію на арешт не тільки Мороза В. Б., а й Рози Львівни Хемічук та Євгенії Юліївни Тоціус, які звинувачувалися за цими ж статтями.
У зв’язку із ситуацією, що закручувалася навколо Мороза, який із 7 лютого 1934 року ходив безробітний, його дружина Парасковія Михайлівна, уродженка м. Вашківці на Буковині, скориставшись переїздом інституту іноземних мов із Харкова до Києва, забрала з собою трьох дітей - Максима 13 літ, Мая - 11 літ і п’ятнадцятилітню дочку Галю - й переїхала в нову столицю, сподіваючись врятувати і себе, і дітей від спецпоселення. Василю Богдановичу тим часом викручували руки і мізки.
Слідчі всі патріотичні пориви В. Б. Мороза намагалися перевернути з ніг на голову і витрактувати як контрреволюційні, спрямовані на підрив радянської влади. Його щира розповідь про те, як він учився, де працював, з ким листувався, що робив для активізації комуністичного руху в окупованій Румунією Буковині Арров сприймав як замасковані контрреволюційні дії.
Допити йшли один за одним. В основному нічні, з побоями і тортурами. Слідчі ламали Мороза, вимагали від нього потрібних їм зізнань. І добилися свого. Ще 25 квітня на стандартне запитання слідчого, з якого часу він став членом УВО і хто, крім нього, Гуцуляка, Канюка входив до буковинської контрреволюційної групи цієї організації, він відповів, як і раніше: «Я ні в яких контрреволюційних організаціях ніколи не був!».
А вже через два дні на допиті 27 квітня на запитання слідчого, чи визнає себе винним, відповів:
«Визнаю себе винним в приналежності і участі в контрреволюційній групі буковинців».
І хоч у слідчих зі звинуваченнями Мороза і його «доказами» явно не витанцьовувалось, помічник прокурора по спецсправах Липський 20 червня 1936 року підписав «Заключение по делу по обвинению Мороза Василия Богдановича, обвиняемого по статьям 54-10, 54-11 УК УССР», в якому твердив:
«Материалами следствия установлено, что Мороз является старым украинским националистом, с 1912 по 1914 год являлся членом Социал-демократической организации Буковины, пропагандируя идеи национального обьединения с украинской буржуазией. С 1920 по 1924 г. с двурушнической целью проник в члены КПГ, входя в Берлинскую контрреволюционно-националистическую организацию, прикрывавшуюся названием «Украинской национальной группы», ставившей себе задачу переброски в УССР украинских националистических кадров в целях подготовки восстания против советской власти…».
Прокурор обвинувальний висновок ХОУ НКВС затвердив, з пропозицій ув’язнити Мороза В. Б. на 5 років у ВТТ погодився.
У липні 1936 року справа Мороза розглядалася у Києві. Оперуповноважений економічного відділу УДБ сержант держбезпеки Глєбов, начальник 3-го відділення старший лейтенант держбезпеки Чечерський і начальник економічного відділу УДБ НКВС УРСР комісар держбезпеки 3 рангу Мазо прийняли постанову про направлення слідчої справи № 7929 Мороза В. Б. на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР з клопотанням про ув’язнення Мороза у ВТТ строком на 5 років.
Заступник наркома внутрішніх справ УРСР Кацнельсон 4 жовтня 1936 року затвердив цю постанову.
22 листопада 1936 року ОН при наркомі внутрішніх справ СРСР засудила Мороза В. Б. за контрреволюційну діяльність до 5 років у ВТТ, рахуючи строк з 29 березня 1936 року.
Відбував Василь Богданович незаслужене покарання до весни 1941 року. У квітні прибув у Київ до дружини й дітей, але жити йому в столиці не дозволили, тому поселився у Білій Церкві. Пізньої осені 1941-го, коли німці окупували Київ, він прибув до сім’ї. Добре володіючи німецькою мовою, влаштувався конторником у готелі, де його дружина працювала прибиральницею. Але восени 1942 року між Морозом і шефом готелю Фріцом Локком несподівано виникла гостра суперечка, після якої гестапо заарештувало Мороза і без суду розстріляло у Бабиному Яру.
25 березня 1960 року Президія Харківського обласного суду скасувала постанову ОН при НКВС СРСР від 22 листопада 1936 року відносно Мороза В. Б., справу судочинством припинила за недоведеністю звинувачення
ТОПОНІМИ СЕЛА ХРЕЩАТИК
Двір - назва місцевості походить від панського будинку - двору, двірця, що розташовувався у північно-східній частині села.
Копанки - назва походить від викопаних водойм, де вимочували коноплі і напували худобу. Одна копанка була нижче від Двору, друга - в центрі села, третя - на полі в напрямку Кадубівців.
Жолоб - так називався широкий яр, наповнений водою, на північно-східній околиці села.
Пендюрівка - північно-східний кут села, де проживали родини з прізвищем Пендюр.
Тирло - вище сільської копанки, де раніше пасли овець, які натрясали вовни. Має ще назву Тирлисько.
Болітце - заболочена місцевість біля сільської копанки.
Гайок - так люди називають невеликий лісок над монастирем і над шосе.
Колонія - східним кут села, де люди будували будинки, однакові за формою.
Великий вивіз - дорога, що веде від автозаправки (від шосе) до села і на Репужинці.
Малий вивіз - вузька дорога, що вела від звенячинського джерела (від шосе) до села. Тепер це досить широка стежка.
Говди - кам’яниста земля, скали, що виступають із землі. Розташовані на крутих схилах в напрямку Заліщиків і Звенячина.
За матеріалами вчителя історії
Бортник Галини Василівни