РЕПУЖИНЦІ

Село Репужинці лежить на правому березі Дністра за 22 км на північ від районного центру м. Заставна і за 45 км від обласного центру м. Чернівці. До найближчої залізничної станції м. Заліщики Тернопільської області - 9 км. Село має автобусне сполучення з районним і обласним центрами. Межує на південному сході з с. Кулівці, на південному заході - з с. Хрещатик, на заході - з с. Добровляни Тернопільської області.

В письмових джерелах село Репужинці вперше згадується в 1453 році. На околи­цях села в урочищах Обзаг, Деревниця, Клин виявлено пізньопалеолітичну стоянку трипільської культури, поселення ранніх слов’ян III-IV ст. н.е. черняхівської культу­ри, а також рештки давньоруської гончарної майстерні. Є давньоруські селища XII- XIII ст.

Існує кілька версій щодо походження назви села. Перша полягає в тому, що сло­во «ripa» (ріпа) на латинській мові означає «яр». Тоді село, де є навколо ряд ярів, може називатися Репужинці.

Друга версія вказує на те, що свою назву село отримало від свого засновника Вітольда Репужинського.

Вважають, що перше поселення людей у цій місцевості розташовувалося в уро­чищі Суходіл або Пожарниця. Назва урочища вказує на те, що село, ймовірно, згорі­ло у результаті нашестя татар. На цьому місці знайдені кам’яні знаряддя праці, решт­ки печей, де випалювали глину й виготовляли керамічний посуд.

Другим місцем, де поселилися репужинчани, є урочище Долинки. Під час про­ведення будівельних робіт тут виявили скребки, сокири, неорнаментований посуд, залишки печей. Тут же було знайдено поховання людей. Але й це поселення не збе­реглося.

Третє, останнє поселення, розташоване на правому боці яру. Його жителі по­селилися біля джерела під назвою Копанка, або Тернавка. Саме від нього розрослося сучасне село Репужинці.

Історія села є складовою частиною буковинського краю, який у ІХ-ХІІІ ст. входив до складу Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Короткий час, з 1345 по 1359 рік, Буковина під назвою Шипинська земля перебуває в складі Угорського королівства. Після того, як в середині XIV ст. утворилася Молдавська держава, Ши­пинська земля у 1359 році входить до складу Молдавії. У 1538 році землі Буковини загарбала Османська імперія.

З історичних джерел відомо, що селяни в цей час були особисто вільними, але сплачували численні податки. На користь держави існувало близько 20 повинностей: подвірний грошовий податок, натуральні податки на утримання війська та адміністрації, десятина від бджіл, свиней, капусти, риби, підводна (перевезення) та будівельна повинності, служба в ополченні, плата за користування мостом, «гоніння сліду». За користування землею селяни віддавали десяту частину врожаю, а за випас худоби відробляли від 2 до 6 днів панщини на рік.

Селяни в основному займалися землеробством - вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох, просо, коноплі, льон. При обробітку землі користувалися переважно ралом, плугом, сапою. Розводили корів, овець, волів, свиней, коней, зростало значення бджільництва.

Кріпосне право в Молдавському князівстві було законодавчо оформлене у 1646 році. Воно полягало в забороні вечинам (кріпакам) покидати постійне місце проживання, феодалам надавалось право розшукувати і повертати втікачів. Для вступу в шлюб селянину не треба було просити дозволу у феодала, бо жінки не вважалися кріпаками. Крім того, селянські громади мали право скаржитися на землевласників до суду, що обмежувало феодальну сваволю.

Поступово становище селян погіршувалося. В другій половині XVI ст. було введено ще вісім нових податків, у тому числі на димар, тому селяни стали переходити жити в землянки.

З 1774 року село Репужинці (як і вся Буковина) перейшло під владу Австрійської імперії. Земля належала австрійським землевласникам, одним з яких був Табора. Його родина проживала в селі до 1920 року.

У 1791 році в селі збудовано кам’яну церкву, відкрито двокласну школу, яка з 1850 року стає шестирічною.

Хоча кріпосний гніт на Буковині був не таким важким, як на інших територіях України, але селяни з радістю зустріли звістку про реформу 1848 року, за якою кріпацтво і панщина знищувалися. Старожили розповідають, що в Репужинцях люди зносили серпи, сапи, граблі, коси та інші знаряддя праці, якими працювали на панщині, скинули їх у яр і закопали. Пізніше на тому місці встановили хрест як символ падіння кріпосного права. Тепер тут споруджена каплиця.

Окремими землями у Репужинцях володів дідич Орза, а потім Марко, який віддає свою дочку заміж за австрійського офіцера Манолія Табору. Дружина пана займалася великою благодійною діяльністю. Вона вчила селянських дітей грамоти, дітей-сиріт забирала у свій маєток і всіляко допомагала їм. Панська родина володіла землями також у селах Вікно і Товтри. Манолій Табор мав сина Янека, який не любив займатися господарством. Віддавав перевагу розгульному життю, азартним іграм і невдовзі програв репужинський маєток у карти. Господарем села стає банкір Густав Бауман, син заможного корчмаря. При сприянні батька Бауман купив села Репужинці і Михальче.

Пан Бауман був одружений з дочкою великого землі власника Маркуса Фішера, який також володів цукровим заводом у Кострижівці. Бауман мав свій ліс, 480 га орної землі, гуральню. Основними заняттями селян залишалися землеробство і скотарство. Багато селян, які не мали власної землі, наймалися на поденні роботи до пана. У селі також був млин, який належав єврею Пахману. На по початку ХХ ст. заможними жителями села вважалися брати Бачинські, Г. Мудрей, Л. Ревуцький, В. Грунтей, А. Вагнер. Управляв селом двірник (староста). Останнім двірником Репужинців за часів Румунії був І. Кизима.

На кошти громади під керівництвом сільських активістів Кизими і Березовського у 1906-1910 роках було збудовано нову школу, яка нині реорганізована в музичну. Навчання в школі велося німецькою та українською мовами. Заможні люди у селі мали приватні магазини, млин, олійниці, молочарні, крупору      шки.  З 1980 року року у Репужинцях діяла ґуральня з виробництва спирту, що давало власнику великі прибутки. У цей час прокладено шосейну дорогу до звенячинського перехрестя, що полегшило зв’язок із Заліщиками, Заставною та Чернівцями.

Село славилося і своїми промислами. У вільний від польових робіт час окремі чоловіки видобували будівельний камінь, а з тесаного виготовляли хрести, жолоби. На околиці села видобували також сірий і чорний алебастр. З нього робили плити, якими оздоблювали великі зали. Репужинські майстри мали велике замовлення на виготовлення алебастрових плит для оздоблення синодального залу резиденції буковинських митрополитів у Чернівцях.

Життя простих людей наприкінці XIX ст. було дуже важким. Безземелля і малоземелля не давали змоги вийти із постійних злиднів. Можливість поїхати в Канаду і США на заробітки виявилась для багатьох жителів рятівною соломинкою. Процес еміграції набрав такого розмаху, що це занепокоїло австрійську державну адміністрацію. Доказом цього є донесення Кіцманського повітового управління президії крайового управління Буковини про арешт агітаторів с. Репужинці за еміграцію до Канади від 22 листопада 1896 року:

«Начальник ц.-к. жандармського поста в с. Звенячині подав 20 листопада б. р. донесення № 6 про те, що в громаді Репужинцях еміграційний рух настільки сильний, що люди день і ніч вештаються купами, не говорять ні про що інше, як тільки про намір емігрувати та продають усе своє майно і пожитки. Намір емігрувати мають нібито 80 сімей.

Начальник ц.-к. поста жандармерії виявив і арештував ініціаторів та агітаторів за еміграцію Петра Ордзу, Миколу Тихорчука, Михайла Березовського, Михайла Слевчука, Михайла Худзиковського та Ілаша Литвинюка з Репужинців, які виманили від тамтешніх близько 53 осіб 71 фл. як попередні дорожні витрати. 20 заарештованих разом з corpus delicti, що складаються з 17 додатків, серед яких різні листи від Фелічі Саббадіні з Анкони, списки емігрантів з Репужинців, а також 19 фл. 5 кр. готівкою і марок на 16 фл. передано до ц.-к. Заставнівського повітового суду.

Маю честь подати про це якнайвідданіше донесення і повідомляю, що одночасно звертаюся до ц.-к. Заставнівського повітового суду з проханням сповістити мене про результати слідства.

Ц.-к. повітовий начальник Захар». (ЧОДА, ф. З, on. 1, спр. 6888, арк. 57. Оригінал. Рукопис. Переклад з німецької).

Не оминула зла доля с. Репужинці у роки Першої світової війни (1914-1918 рр.). Немало репужинчан воювали проти союзників Росії на італійському фронті, окремі з них там і загинули. Жорстокі й кровопролитні бої в районі Добровлян і Хрещатика зачепили Репужинці побічно, від артилерійського обстрілу були зруйновані лише окремі хати.

У листопаді 1918 року на зміну австрійцям прийшла королівська Румунія. Українська мова була заборонена, навчання в школі, відправа в церкві велися тільки румунською. Але репужинчани, в першу чергу молодь, не хотіли миритися з таким станом справ. Таємно організовували гуртки, готували п’єси українських письменників, співали народні пісні, хоча за це зазнавали знущань і тортур.

Репужинчани добре усвідомлювали, як важко живеться на своїй землі, але під чужою владою. Румуни обклали населення великими податками, що значно погіршувало існування людей. Проте українцям Східної України в 1932-1933 рр. було набагато важче. Не встиг замерзнути Дністер, як хвиля біженців прибула з протилежного берега. За кілька днів прийшло більше сотні. Морозу люди чекали, як свого порятунку. Перший тонкий лід не витримував і немало біженців гинуло у воді. Тонули мовчки, бо кричати боялися, аби не накликати біди на інших. Коли лід став міцнішим - йшли десятками. Згадує житель Репужинців Мудрей Іван Васильович, 1922 року народження:

«Всі вони обірвані, майже голі, виснажені, голодні. Казали, що за ними прийдуть тисячі, нема куди діватися. Ми не мали багато харчів, та було бажання допомогти голодуючим братам-українцям. Багато сімей нашого села прихистили в себе голодуючих біженців. У Барадашевських перебував Іван Юрченко із Житомира, у Никоряків - Степан Сухоменюк із Вінниці».

У червні 1940 року, згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, Буковина була окупована військами Радянського Союзу. Більшість сільчан радо зустрічали більшовиків, бо надіялися на визволення від національного гніту, на покращення свого матеріального становища. Щойно створену сільську раду очолив І. Сикета. Нова влада передала селянам у безплатне користування панську землю. Невдовзі проти пана, заможних селян і політично активної частини населення розпочалися репресії. Пана Наумана більшовики вивезли в Сибір, де він помер від голоду, а дружина з дочкою встигли емігрувати до Франції. Зазнала репресій і сім’я Ревуцького Л. І., яка вважалася куркульською, бо мала 40 га землі.

Навесні 1941 р. за селом розпочалося будівництво військового аеродрому, для чого у багатьох селян забрали частину землі. Щодня сотні селян із Репужинців та навколишніх сіл своїм інструментом, підводами копали та перевозили тисячі тонн землі, будували бліндажі, дзоти. За планом аеродром мав бути зданий до 25 травня 1941 р., але на початок війни він так і залишився незавершеним.

Але настав червень 1941 року, і більшовики, які ще не встигли зіп’ятися на ноги, змушені були покидати буковинський край. На зміну більшовикам прийшла знову ненависна румунська влада. Румунські окупанти вимагали повної покори і політичної лояльності, часто практикували паличну дисципліну та інші фізичні розправи.

У березні 1944 року знову повернулися більшовики. Багато чоловіків було мобілізовано до лав Червоної Армії. 129 репужинчан загинули або пропали безвісти на фронтах Другої світової війни. В центрі села в пам’ять про полеглих воїнів-односельчан височить пам’ятник.

Жителі Кизима Василь, Никоряк Іван Васильович (загинув у Кадубівцях у 1947 році), Остафійчук діяли в націоналістичному підпіллі і допомагали Українській Повстанській Армії в боротьбі проти «червоних окупантів».

Перші роки більшовицького режиму для репужинчан виявилися дуже важкими. Посилював нестерпне становище голод, який виник у 1946 році через непомірну засуху і грабіжницьку, нелюдську політику сталінського режиму. Мінімум хліба, що зібрали селяни, вони змушені були віддати в рахунок податків. Багато людей у цей час захворіли на черевний тиф.

Про ці роки згадує житель Репужинців Никоряк П. І.:

«Більшість жителів села залишилися без хліба. Люди їли натину, цвіт акації, м’ясо загиблих тварин, знімали з дахів околоти, сніпки жита, витовчували з них останні зернини, але й ті приходилося віддати державі. В іншому випадку цілі сім’ї, оголосивши їх куркулями, вивозили в Сибір. Люди боялися цих репресій і віддавали все до зернини. Крім того, сільська рада на кожен двір довела податок на худобу, птицю, навіть на дерева. Це призвело до масового скорочення поголів’я корів, свиней, овець, вирубувалися сади. Вводився також податок на малосімейних і одиноких людей». Свідчить Березовська Василина, 1932 року народження:

«Голод я пам’ятаю добре, тоді жила з батьками. Крім мене, у родині було ще двоє дітей. Батько помер з голоду, а брат і сестра лежали опухлими. З приходом весни з’явилася надія на виживання. Ходила з людьми ловити ящірок, мишей, варили борщ із щавлю, лободи».

Розповідає очевидець голоду Сарновська Фрозина:

«Коли почався голод, то я вже мала сім’ю. Найбільше боялася за дітей, годувала їх чим могла. У найважчі часи їхали з чоловіком до Городенки і вимінювали речі на макуху. Ледве дожили до нового урожаю».

Протягом 1946-1948 років у селі проводилася посилена агітація за створення колгоспу. Люди не дуже спішили писати заяви про вступ у колективне господарство, але під тиском репресивних заходів у 1948 році утворилося аж два колгоспи: імені Будьонного (голова Косоловськпй І. С.) та імені Котовського (голова Голінатий І. М.). У 1950 році районний комітет Компартії України створив у селі партійну організацію, яку очолив секретар Янкевич.

Незабаром з’ясувалося, що мати два колгоспи на території однієї сільської ради недоцільно. У 1955 році вони об’єднуються в один під назвою імені Котовського, а в 1960-му його перейменовують у колгосп «Україна».

Поступово відбуваються позитивні зміни в матеріальному становищі селян. Покращилися побутові умови, люди стали зводити нові добротні оселі, значна кількість населення жила у відносному достатку. Невдовзі за рахунок колгоспу у селі були збудовані школа, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, магазини, адмін-будинок. Репужинецький ліс став зоною відпочинку для дітей, студентів і робітників усієї області.

Національно-державне відродження України в кінці 80-х років минулого століття привело до зростання громадсько-політичної активності і жителів села. У 1993 році тут був зареєстрований осередок Народного руху України, жителі села вперше брали участь у демократичних виборах і референдумах.

Значну роль у процесі національного відродження відіграла православна церква. На території села діють українська православна церква Святої Покрови Московського патріархату та церква християн Віри Євангельської - п’ятидесятників.

Православна церква, яка будувалася з 1778 по 1791 рік, є найдавнішою архітектурною пам’яткою Репужинців. Власник села Василь Марко, будучи у неприязних стосунках з братом, відігнав того і визнав себе фундатором та меценатом Божого храму. Це підтверджується настінним портретом його і дружини-румунки та похованням усередині церкви.

Будували церкву селяни-кріпаки з місцевого матеріалу. Трикупольна споруда у вигляді продовгуватого корабля тридільна: жіночник, чоловічник, вівтар та ризниця. На правій стіні, всередині церкви, зберігся фрагмент первинного розпису. Тут видно портрет пана Марка, який, за розповідями старожилів, будував церкву. Він ніби йде до вівтаря і несе маленьку модель церкви. Тут же, на трохи пошкодженому малюнку, видно дочку (або внучку) Параску (1793-1863 рр.) з великою свічкою у руках. У Марка була дружина Марія (1747-1803 рр.) і син (або внук) Іван (1786-1846 рр.).

Поруч з церквою є каплиця зі склепом, яку будувала родина поміщика Табора. Такої уваги землевласник заслужив у церковної влади і сільської громади за добре ставлення до людей, дітей-сиріт, за постійне і щире меценатство.

Розпочали будівництво у 1890 році італійські майстри, запрошені поміщиком з Італії. Батько встиг закласти тільки фундамент і помер. Його поховали перед входом до церкви, у склепі. Закінчували будівництво каплиці дружина і син Янек. Камінь добували в місцевому кар’єрі. Там же його обробляли, шліфували і привозили вже у готовому вигляді. Каплиця зі склепом виконані у готичному стилі, що суттєво відрізняються від інших споруд, які тяжіли до візантійського напряму.

З часом Янек частину свого маєтку програв, а частину продав місцевому корчмарю Бауману. Потім купив будинок у Чернівцях, де доживав віку разом з родиною. Але у 40-х роках минулого століття прах Янека перепоховали на подвір’ї Репужинської церкви, поставивши хрест, а на початку 50-х ще раз перепоховали у родинному склепі. Так жителі села виявили свою повагу до добродійників, які прислужилися Репужинцям.

 

Протягом усього існування церква не зазнавала особливих змін, перероблявся лише інтер’єр. Після Першої світової війни ікони у підрамниках, яким було 60-70 років, замінили на нові. У 80-х рр. зняли і ті, знову перемалювавши настінні розписи та замінивши образи у підрамниках.

У 1996 році спеціалісти зі Львова зауважили, що конструкція бань змінена і у первісному варіанті вони були рівновеликі. На початку 90-х років минулого століття на церкві поміняно бляху, знято гонту з барабана та ліхтаря, але залишено на дзвіниці, яка датується 1791 роком. Мідним дзвонам уже більше ста років, і вони через тріщини потребують переплавки.

Незважаючи на те, що село перебувало під владою Австро-Угорщини, Румунії та Радянського Союзу, церква діяла завжди. Була спроба бунтівного священика Каплуна, який не подобався парафіянам, у середині 50-х років минулого століття закрити церкву, аби нашкодити неслухняній пастві. Спроба виявилася невдалою, бо вища духовна влада усунула його з парафії і перевела в інше місце.

Навіть атеїстична радянська влада визнала церкву архітектурною пам’яткою XVIII ст., що потребує охорони держави. Серед цінних експонатів, що є в церкві, можна побачити унікальні предмети і книги: Євангеліє, якому понад сто років, написане церковнослов’янською мовою; книга «Закони церковні», яка належить до другої половини XIX ст.; церковні книги, в яких записи велися німецькою і румунською мовами. У вівтарі зберігається Євангеліє, видане 1546 року латинською мовою. Тут же зберігається Плащаниця, якій понад 70 років.

На території церковного подвір’я є десяток хрестів, які дбайливо доглянуті. Вони вказують на місця поховань священиків і дяків, які в різний час прислужилися церкві. Серед них отець Ілля Гаврош і дяк Непіт, колишній війт села Влада, отець Бачинський, який брав участь у складанні викупних угод між селянами і паном після скасування кріпосного права 1848 року. Про цю історичну подію нагадує високий хрест, який спочатку стояв на околиці села. В атеїстичні радянські часи віруючі перенесли хрест на церковне подвір’я, аби комуністичні варвари його не знищили.

Отець Юрійчук Дмитро Михайлович в архівах Чернівецько-Коломийської православної єпархії Московського патріархату віднайшов перелік церковних служителів, які посідали парафії села Репужинці. У другій половині XIX ст. довгий час служив о. Жуковський, який похований на церковній території. Згадується тут о. Мойсюк, який у 1883 році виїхав у Канаду, де трагічно загинув. Більш системний перелік подається з 1947 року від о. Бачинського. Короткий час служби Божі відправляли монахи Хрещатицького Іоанно-Богословського монастиря. У 50-60-х роках на парафії були о. Никодим, пізніше митрополит Харківський і Богодухівський, о. Антоній - митрополит Чернігівський і Ніжинський, о. Дмитро - архімандрит Почаївського монастиря.

Після бунтівного Каплуна тут служили отці Кондра, Барбаза, Євсевій Лайт, Тарас Сальський, Артемон, Іоан Кузь, Георгій Головач. Нині парафію очолює випускник Ленінградської духовної семінарії о. Юрійчук Дмитро Михайлович.

Покровська церква є унікальною пам’яткою архітектури, яка має глибокі першовитоки, що підкреслюють дуже раннє проникнення православ’я на терени Буковини.

Церква християн Віри Євангельської зародилася в селі у 1922 році. Її привіз, повернувшись із російського полону, Франц Ревуцький. Згодом до нього приєдналися брат і сестра Фецик Іван Миколайович та Фецик Василина Миколаївна. Румунські окупаційні власті, а потім радянська влада переслідували віруючих християн. Перші віруючі були гнані, биті, штрафовані. Чухрія Михайла, Фецика Івана і Ревуцького Якова румунські жандарми привели на постерунок, де застосували до них фізичні тортури (у Ревуцького з голови виривали волосся). У 1948 році радянська влада за брехливими наклепами засудила пресвітера Чухрія Михайла Івановича до 5 років тюрми та 3 років висилки. Тільки у 1972 році було офіційно дозволено проводити відкриті зібрання, які відбувалися в домі у В. І. Фецика. У 1989 році після багаторічних клопотань влада дала згоду на купівлю будинку з правом його реконструкції під дім молитви. Воно розпочалося 2 травня 1990 року, а завершилося 23 серпня 1992 року. Тривалий час, з 1960 по 1997 рік, пресвітером був Бабій Петро Васильович. З 1997 року пресвітерами церкви служать Бардашевський Василь Васильович та Бабій Василь Петрович. У різні періоди кількість членів церкви коливалась у межах 200-220 чоловік, нині - 160-180 чоловік.

У селі є дві школи - загальноосвітня і музична. Повноцінно функціонують лікарська амбулаторія, Будинок культури, лазня, дві бібліотеки, п’ять торгових закладів.

На базі реорганізованого колгоспу «Україна» вчорашні колгоспники утворили Товариство з обмеженою відповідальністю «Україна», яке з трудом розвивається в умовах ринкових відносин.

На території села продовжують функціонувати уже приватизована птахофабрика «ІЗА», лісництво, чотири бази відпочинку.

 

ГОРДІСТЬ СЕЛА

 

Односельчани гордяться своїми земляками, які стали шанованими людьми в різних куточках України. Це лікарі Голіната Василина Іванівна, Кизима Василь Михайлович, Косоловська Віра Степанівна, Рудницький Петро Васильович, Бурихайло Степан Петрович, Косоловський Степан Іванович, Іванович Любов Іванівна. Педагогами стали Процюк Петро Михайлович, Никоряк Марія Петрівна, Никоряк Фрозина Михайлівна, Бачинська Марія Антонівна, Масікевич Марія Іванівна, Масікевич Надія Іванівна, Влада Леонід Юліанович, Ревуцький Іван Теофілович.

Випускники Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Шевчук Наталія Михайлівна та Бардашевська Людмила Іванівна працюють у цьому ж вузі, Штерма Василь Петрович - викладач Київського інституту іноземних мов, Бурихайло Петро Іванович і Бурихайло Ольга - працівники державних установ у м. Києві, Березовські Василь Петрович і Любов Василівна - на відповідальних посадах у Харкові.

 

ТОПОНІМИ СЕЛА РЕПУЖИНЦІ

 

Волинська дорога - лісова дорога, походження назви невідоме.

Долина - широке і глибоке яроподібне заглиблення.

Деревниця - найбільше джерело в Долині, де жінки прали білизну. Вважають, що назва походить від слова «деревня» (село). Або від дерев’яних праників, якими вибивали посилану золою білизну.

Скали - піскові скелі, що розташовані на схилах Долини.

Кирнички - кілька джерел у Долині, що утворили потічок.

Клин - поле, що клином врізається в лісовий масив. Розташоване на північному заході від села.

Суходіл - безлісий і сухий яр, сухий діл, долина. Тепер тут ростуть високі сосни, але стара назва залишилася.

Висока скала - найбільша скеля на схилі Долини.

Потік - утворений джерелами в Долині.

Людський яр - землі на схилах Долини, які належали людям; кращі землі, за межами Долини, належали поміщику. Тепер заліснені акацією.

Глинки - так називається дорога, що пролягає на глинистому ґрунті.

Жбир - урочище внутріканьйонної тераси Дністра завширшки 150-200 м. Раніше тут були панський сад і виноградник. Походження назви невідоме.

Шкарпи - неширокі тераси на схилах Жбиру, де ріс виноград. Тепер засаджені білою акацією та різними кущами. Походження назви невідоме.

Долинська дорога - дорога, що пролягає Долиною.

Волинський хутірець - походження назви невідоме.

Оборонський острів - острів на Дністрі, утворений наносами піску, гравію і намулу. Рослинність тут відсутня, лише подекуди видніються молоді кущики і верби. Походження назви невідоме.

Щовб - вододіл (суша) між двома ярами.

Жолоб - вузьке і найбільш низьке дно яру, що нагадує жолоб.

Зруб - місцевість, вирубана від лісу. Тепер тут ростуть граби, дуби, дика черешня, ліщина, глід, шипшина тощо.

Толока - вигін, задернований різнотрав’ям, місце для випасу худоби. Колись тут молодь влаштовувала танці, гойдалки. Після танців трава витолочувалась, що дало назву цій місцевості.

Левада - кут західної частини села, толока.

Підкова - велика, підковоподібна вулиця у західній частині села.

Лисий горб - горб у західній околиці села, позбавлений рослинності. Тепер він засаджений березами та акаціями.

Стінка - прямовисний берег Дністра.

Росічка - невелике джерельце біля Стінки. Вода з нього виходить дуже повільно, ніби росить.

Вовчиї - урочище, природний комплекс мішаного лісу (граб, дуб, ялина, береза, осика, бук). Назва вказує на присутність колись у цьому місці вовків, але нині вони в лісі не водяться. Із цим топонімом пов’язана наступна легенда.

«Колись до джерела прийшла дівчинка. Не встигла вона напитися води, як з пагорба скотився клубок змій прямо до її ніг. Змії зробили кільце навколо дівчинки, не даючи змоги їй втекти. На крик і плач дівчинки з лісу вибіг вовк. Він накинувся на змій, рвучи їх зубами і розкидаючи. Дівчинка тим часом побігла додому. В честь такого дивного рятівника і назвали люди цей ліс Вовчиї».

Пожарниця - колись згоріле село, тепер частина листяного лісу.

Долинки - яриста місцевість у південній частині села, в якій люди заснували сучасне село. До 1945 року тут була ґуральня.

Копанка - ряд джерел у Долинках, де люди прали, вимочували коноплі.

 

За матеріалами вчителя історії

Никоряк Ганни Федорівни

Документ Word з повним текстом