КУЛІВЦІ

 

Село Кулівці розташоване на березі Дністра за 15 км на північ від районного центру м. Заставна і 42 км від обласного центру м. Чернівці. До найближчої залізничної станції м. Заліщики 13 км. На півночі, по річці Дністер, межує з Тернопільською областю, на сході - з с. Василів, на півдні - з с. Кадубівці, на заході – з с. Репужинці.

Вперше село Кулівці згадується під 1574 роком у грамоті молдавського господа­ря, за якою село Кулівешти, Веранчини і Ставчани були продані й належали землевласнику Ончулу. Із покоління в покоління передається розповідь про те, що первісне поселення розташовувалося в урочищі Долина, на правому березі Дністра. Сама назва походить від слова «коліно», бо річка в цьому місці рельєфно нагадує людське коліно. От село і мало початкову назву Колінці (Колінківці).

Існує легенда про заснування села. «...Жив собі парубок на ймення Кула. Зако­хався він у дівчину з дуже заможного роду. Коли пішов сватати, то її батьки відмови­ли через бідність хлопця. Тоді молода пара вирішила втекти з села, щоб жити разом в іншому місці. Поселилися вони недалеко від річки, де була родюча земля і соковиті трави. Стали дружно працювати: збудували добротну хату, розорали землю, збира­ли великі врожаї, розвели багато худоби й птиці. Незабаром у подружжя з’явилися діти і сім’я Кула зажила дружно і щасливо. Люди з околиць стали приглядатися, як чоловік і жінка вправно господарюють, заможно живуть, і також почали сюди пере­селятися. Кількість хат збільшувалась, село розросталося і стали його називати від імені першопоселенця Кули - Кулавці».

З давніх-давен село належало різним землевласникам і селяни певною мі­рою також були власністю господаря землі. Відбували панщину, платили по­датки пану і державі, виконували різні повинності. Важко працювали, а жили в постійних злиднях. З часом у селі, біля Дністра, сільська громада збудувала церкву, млин. До сьогоднішніх днів зберігся хрест, що стояв на старому сіль­ському кладовищі.

Село і оброблювані землі періодично затоплювали води Дністра, тому з початку XVII ст. люди з Долини поступово переселялися на Гору.

З 1774 року село перебувало під владою Австрії. Зі зміною влади становище се­лян практично не поліпшилося, кількість малоземельних і безземельних кулівчан зросла. Наприкінці XIX ст. це призвело до масової еміграції в США і Канаду, куди люди виїжджали на заробітки. У другій половині XIX ст. в селі була збудована школа на шість класів. У ній навчали дітей німецькою мовою, але три рази на тиждень ви­кладалась і українська мова.

У 1779 році на кошти громади була збудована церква, яка є найдавнішою архітектурною пам’яткою Кулівців.

Не оминула село і Перша світова війна. Частину чоловіків австрійська влада мобілізувала і відправила на фронт, де вони змушені були воювати з братами-українцями зі Східної України. Військові реквізиції з боку австрійської і російської армій виснажили селянські господарства, артилерійські обстріли завдавали значно, шкоди будівлям.

У листопаді 1918 року село окупували війська королівської Румунії. Румунська адміністрація зовсім не була зацікавлена в розвитку буковинських земель і зокрема, селянських господарств, не дбала про культурну розбудову населених пунктів. У селі функціонувала семирічна школа, але доступ до освіти мала обмежена кількість дітей, здебільшого із заможних сімей. З 1934 року навчання в школі велося виключно румунською мовою. Рідна українська мова була заборонена в школі, в діловодстві. Заборонялося навіть виконання українських народних пісень. Директором школи в 30-х роках минулого століття був кулівчанин Моцок Корнелій Іванович, вчителями - його дружина Степанія і Савицький Андрій Костянтинович.

Село залишалося невеликим, тому примарія (орган місцевого самоврядування) була в селі Репужинці. Йому ж в адміністративному порядку підпорядковувалося й село Кулівці.

28 червня 1940 року на землях Північної Буковини, в тому числі й у Кулівцях, встановилася радянська влада. Панську землю розділили між найбіднішими селянами, в школі запровадили навчання дітей українською мовою, заборонили тілесні покарання дітей. Дорослі й діти сприйняли ці нововведення з великим задоволенням. Але настали жнива і нова влада стала вимагати від людей сплатити податки хлібом із виділеної їм землі. Восени обклали селянські господарства новим, ще більшим податком. За несплату податків кожного страхали відправкою в Сибір. Страх примушував людей віддавати останнє. Виявилося, що люди фактично безплатно обробляли виділені їм панські землі, бо все зібране (і навіть більше) довелося віддати ненаситній радянській державі. Тільки тоді кулівчани усвідомили, як нечесно і несправедливо з ними вчинила нова влада.

Але настав червень 1941 року, розпочалася радянсько-німецька війна, яка на чотири роки стала великою бідою для воюючих країн і народів. У липні 1941 року в Кулівці знову повернулися румуни і запровадили старі, ще більш жорсткі порядки. Роздане людям майно повернули старим господарям. У школі знову зазвучала румунська мова, з селян вимагали податків, але вже на користь румунської держави. Жандарми майже цілодобово контролювали вулиці села і за найменший непослух чи порушення громадського порядку карали буками. Так тривало до весни 1944 року.

29 березня 1944 року село визволили підрозділи Червоної Армії, а вже на початку травня частину кулівецьких чоловіків мобілізували на фронт. 118 кулівчан воювали на різних фронтах проти фашистської Німеччини. 49 з них додому більше не повернулися, а залишилися лежати вічним спочинком на чужій землі. Вже після війни в пам’ять про полеглих воїнів вдячні сільчани встановили в центрі села пам’ятник.

У березні 1945 року була створена сільська рада, але її голову не обирали, а призначили. У 1947 році під тиском партійних і державних чиновників у селі було створено колгосп імені Б. Хмельницького, якому, як заохочення, держава подарувала трактор «Універсал» (тепер він стоїть у селі пам’ятником-символом колгоспного будівництва). Першим головою новоствореного колективного господарства став Рудейчук Павло Андрійович. У колгоспі вирощували жито, пшеницю, цукрові буряки, різні овочі, кавуни, мали коней, овець, корів, свиней, свій курятник.

Політичні репресії, які проводилися в краї, не оминули і Кулівці. У 1948 році енкаведисти заарештували національно свідомого вчителя Са-вицького Андрія Костянтиновича (1888-1962 рр.), звинувативши його у невиконанні плану заготівлі.

В рідкісних випадках учителів притягували до відповідальності за невиконання чи несплату податків. Адже інтелігенція виконувала роль соціального середовища, на якому базувалась агітаційно-пропагандистська ідеологія більшовицької партії. Тому арешт Савицького виглядає більш ніж дивним. Підстава надумана, а причиною арешту могли бути погляди вчителя, які не влаштовували радянську владу.

З ухвалених судом десяти років Савицький відбув шість. Після смерті Сталіна, у 1954 році, його амністували. Повернувся у Кулівці, але жити не мав де, бо хату конфіскували. Останні роки проживав у Садгорі, звідки родом дружина. У 1962 році помер і там похований.

Але в людській пам'яті вчитель залишився хорошою, веселої вдачі і неабиякого таланту до співу людиною, яка зробила багато добра кулівчанам, їхнім дітям. Одну із вулиць села жителі назвали іменем Андрія Савицького.

Під час так званого укрупнення населених пунктів сільраду в Кулівцях ліквідували, ферми, худобу і сільськогосподарські угіддя підпорядкували колгоспу «Росія». В нього входили також села Кадубівці, Василів і Чуньків.

Зазнала змін і школа. В селі залишилися лише початкові класи, а старші ходили спочатку в Репужинці, а пізніше у Василів. Село повільно занепадало, люди виїжджали на постійне місце проживання в районний або обласний центри. Тільки в 1988 році, щоб зберегти село від дальшого занепаду, в Кулівцях збудували навчально-виховний комплекс «Школа-сад». Тут кулівські діти відвідували дитячий садок і здобували неповну середню освіту.

На початку 60-х років минулого століття районний комітет більшовицької партії став проводити розгнуздану атеїстичну пропаганду. В районі було закрито або зруйновано багато православних храмів, каплиць, хрестів. У 1962 році місцеві яничари намірилися сільську церкву закрити і передати колгоспу «Росія» під склад, але жителі села цьому перешкодили. Церква стояла закритою 27 років. Усі ці роки віруючі люди змушені були ходити молитися у храми навколишніх сіл. У 1989 році, коли набрала сили так звана «перебудова», церкву на радість сільчанам відкрили. Священиком став уродженець села Мижинський Я. Н., який Божий храм реставрував і розбудував. У 1997 році він заснував і розпочав будівництво чоловічого монастиря, про який уже знають далеко за межами області.

Після проголошення України самостійною і незалежною державою у 1992 році Кулівці стали окремим адміністративним центром і створили власний орган місцевого самоврядування - сільську раду.

В середині 90-х років минулого століття колгосп «Росія» розпався, кулівські землі розпайовано і передано у власність селянам. Сьогодні власники землі утворили селянсько-фермерське господарство імені Б. Хмельницького, яке очолює уродженець села Макух Василь Іванович.

 

СВЯТО-УСПЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

 

На місці сучасного села колись лежав густий ліс, який закінчувався високим урвищем над Дністром. У лісі водилося багато дичини, тому тут часто полювали пани.

Одного разу розпочалося полювання, панські слуги розбрелися, а молодий пан залишився сам. Він втратив орієнтацію і заблукав. Пан понадіявся на свого коня, бо вважав, що розумна тварина сама виведе їх з лісу. Кінь, орієнтуючись на шум води, поніс пана прямо до урвища. Проте на краю провалля різко зупинився. Тут надійшли і панські слуги, які назвали порятунок пана дивом.

Вважаючи це місце святим, пан звелів слугам збудувати капличку, які невдовзі виконали панський наказ. Через деякий час на місці каплички виросла невеличка церква, була викопана криниця.

У радянські часи церква зазнала гонінь. У 1962 році її закрили, а 13 грудня 1979 року образи, корогви, архів передали на збереження в Прилипченську церкву. Зберігалося там все погано, архів зник.

У 1981 році в приміщення церкви колгосп «Росія» завіз зерно, перетворивши її на склад №3.

Жителі села зібралися вночі і викинули зерно на дорогу. За цей вчинок влада нікого не покарала, бо й сама завезла зерно, не поставивши до відома громаду. У середині 80-х років минулого століття церковні активісти Кричун В. В., Юрійчук В. В., Ткачук С. М. вимагають від влади відкриття Божого храму. У період розвитку гласності і демократії це стало можливим. Після проведення певних ремонтних робіт у 1989 році отець Веніамін розпочав відправляти богослужіння.

Через кілька років о. Веніамін заснував тут чоловічий монастир, який із року в рік розбудовувався, розширювався. Сьогодні в монастирі проживає 25 чоловік: 9 священиків, 2 диякони, 4 монахи, 1 схимник, 9 послушників. Кожному в монастирі відведена окрема келія.

Існує монастир на самозабезпеченні. У своєму користуванні він має 25 га землі, 4 корови, телят, курей, коней, бджіл, два трактори, два буси, теплицю для вирощування овочів.

 

ГОРДІСТЬ СЕДА

 

Рудейчук Павло Андрійович (1912-1984 рр.) - голова колгоспу

Павло Андрійович Рудейчук народився 25 травня 1912 року в багатодітній (6 дітей) селянській родині. Хата стояла на окраїні села (над горою), землі було мало і вирощеного не завжди вистачало до нового урожаю. Змалку Павло допомагав батькам у полі і по господарству.

Успішно закінчив чотири класи початкової школи. Директор школи Моцок Корнелій рекомендував віддати хлопця до гімназії в м. Чернівці, але бідність і злидні не дали можливості продовжити навчання. Замість навчання пішов у найми до сільського священика Бачинського.

У 1928 році сім’ю спіткало горе - раптово помирає батько, і весь тягар важкої праці лягає на плечі шістнадцятирічного хлопця. У 18 років юнака забирають на військову службу у румунську армію, де бачить несправедливе ставлення офіцерів до буковинців. За найменшу провину українців били, принижували людську і національну гідність. Будучи фізично здоровим і високого зросту, Павло завжди ставав на захист своїх земляків.

Навесні 1944 року його мобілізувала на фронт уже радянська влада. В цей час майже одночасно помирають його мати і дружина, четверо дітей залишилися сиротами. Звістка застала його у військовому госпіталі під Кенігсбергом. Командування комісує Павла і той повертається додому.

Спочатку влаштувався на роботу у сільпо, а в 1947 році організовує колективне господарство імені Богдана Хмельницького. На посаді голови правління колгоспу незмінно працював 15 років. Відкрив у селі бібліотеку, посадив сад, розбудовував колгосп, допомагав будувати нові житлові будинки односельчанам. Дбав про село, про людей, завжди був взірцем у праці і в ставленні до праці, не терпів ледарів. Жителька Глинська Сафонія Онуфріївна, 1928 року народження, відзначає: «Павло Андрійович не цурався ніякої роботи в колгоспі. Коли будували корівник, то разом з усіма місив глину ногами і допомагав зводити стіни».

Соболь Петро Васильович, 1924 року народження, згадує: «Рудейчук був розумним і дбайливим господарем. Він на ферму провів воду, запровадив вирощування городніх культур: капусти, баклажанів, перцю, помідорів і кавунів тощо. За нього колгосп став мільйонером».

«Павло Андрійович добре ставився до людей, любив жартувати, був доброзичливим і водночас вимогливим, - згадує колишня колгоспниця Гаркот Василина Костянтинівна. - Одного разу за високий урожай картоплі колгосп преміювали легковою машиною «Побєда». Але невдовзі Павло Андрійович обміняв її на нову вантажну машину-самоскид, від якої в колгоспі було більше користі. Він говорив: «Навіщо мені та «Побєда», я як добре розбіжуся, то ті 510 га перескочу. Доста мені і на конях їздити».

Пізніше так само Павло Андрійович сумлінно працював на інших колгоспних роботах, завідуючим фермою, бригадиром городньої бригади, завідуючим током.

Давно вже пішов у вічність Рудейчук Павло Андрійович, перестав існувати створений ним колгосп, а односельчани продовжують шанувати пам’ять працьовитої і доброї людини. Бо їхнє життя і благополуччя, життя села тісно пов’язане з діяльністю Павла Андрійовича. Він чесно і гідно прожив своє життя, дбаючи в першу чергу про людей, серед яких жив і задля яких працював.

 

ВОНИ НАРОДИЛИСЯ В КУЛІВЦЯХ

 

Візнюк Василь Григорович - генеральний директор Чернівецького хімзаводу.

Візнюк Петро Миколайович - прокурор Генеральної прокуратури України.

Ткачук Валентина Іванівна - завідуюча кабінетом ІУВ м. Санкт-Петербург (Росія).

Візнюк Марія Михайлівна - завідуюча неврологічним відділенням обласної лікарні м. Миколаїв.

Кавтиш Омелян Ярославович - начальник медслужби ВПС України Прикарпатського військового округу.

Грунтей Василь Васильович - інженер-програміст, начальник відділу заводу «ЗІЛ» м. Рязань (Росія).

Петровський Василь Григорович - військовий, підполковник.

Мижинський Ярослав Никифорович - о. Веніамін, архімандрит, настоятель Кулівецького Свято-Успенського чоловічого монастиря.

Рудейчук Павло Андрійович - перший голова колгоспу.

 

ТОПОНІМИ СЕЛА КУЛІВЦІ

 

Гукало - потік, яр, притока Дністра, розташоване на півночі від села. Відгукується шумом води.

Вітюччина акація — акаційовий гайок, росте на півночі від села.

Кулівецький водоспад - розташований у потоці Гукало.

Римарова дорога - вузенька дорога на північ від села, що веде до Дністра.

Моцокова скала - великий камінь, що лежить біля Гукала. Носить назву від прізвища Моцока Ісая.

Пожарниця - ліва частина села. Походить від слова «пожар», згорілої частини села.

Ковбур - права частина села. Походження назви невідоме.

Дубки - дубовий гай.

Прало - джерело в потоці Гукало, місце, де прали.

 

За матеріалами вчителя історії

Гаркот Світлани Тодорівни

Документ Word з повним текстом