КАДУБІВЦІ
Кадубівці – село, що розташоване поблизу шосейної дороги Чернівці – Тернопіль за 10 км на північний захід від районного центру м. Заставна. До найближчої залізничної станції Веренчанка - 4 км.
Територія села була місцем проживання людей неоліту (нового кам’яного віку) та енеоліту (мідно-кам’яного віку) ІV-ІІІ тис. до н. е., тобто в часи зародження і розвитку трипільської культури. Свідченням цього є численні знахідки полірованих кремінних знарядь різного призначення. Серед них кремінний вкладиш серпа, знайдений під час оранки на одному з кадубовецьких полів.
Рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (ІІ-VІ ст) виявлено в урочищі Кадуб, неподалік сучасного села. Це свідчить про безперервність землеробської традиції і заселення території, прилеглої до села, з давніх-давен. Точний час заснування села невідомий. Етимологія назви «Кадубівці» вказує на її зв’язок із стародавнім поселенням в урочищі Кадуб, з первісним значенням «криниця».
За місцевими переказами, першим поселенцем, що започаткував село Кадубівці, був якийсь Павуш, і пам’ять про нього закарбувалася в одному з осередків села - Павушівці. Поселившись на березі струмка, який перетинає село і залишився безіменним, Павуш обладнав на своєму обійсті криничку з журавлем. Вона, доглянута сельчанами, збереглася й донині. Павушева криниця - це історичний центр села й одночасно найдавніша пам’ятка.
Перші письмові відомості про Кадубівці належать до XVI ст. В одній із молдавських грамот за 1589 рік визначаються межі села як феодального володіння. До XVI ст. належить і виявлений на околиці села, яка має назву Селище, скарб срібних монет ХV-ХVІ ст., переважно прусського походження (село розташовувалося на важливому торговому шляху Городенка-Чернівці).
До часів перебування нашого краю в складі Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини, належить виникнення другого осередку села під назвою Турецький кут. У 1775 році Буковину окупувала Австрія. Час австрійського панування в краї позначений подальшим розвитком феодальних відносин. Це знайшло відбиток і на історії Кадубівців. Саме тоді виникають нові осередки села - Панська вулиця і Слобода. Панську вулицю заселяли селяни, які вже перебували у феодальній залежності. Слобода ж виникла внаслідок нестачі робочих рук у панському господарстві і залучення нових поселенців з Галичини, які на певний термін звільнялися від виконання повинностей.
Але «весна народів» - революція 1848 року завітала й на Буковину. Як засвідчує офіційне джерело, «селяни Північної Буковини фактично припинили виконання повинностей в серпні 1848 року». Скасування панщини селянство Буковини відзначило встановленням своєрідних пам’ятників у формі хреста з відповідними написами. Такий хрест було встановлено й на околиці Кадубівців, який залишився стояти на своєму місці непорушно і понині. Це єдиний хрест, який стоїть у селі поза церковним подвір'ям, і називається він Гуківський хрест.
Особисту свободу селяни Буковини здобули не без економічних втрат. Поміщики-дідичі урізали селянські наділи і майже всюди домоглися закріплення за ними громадських земель. Так було й у Кадубівцях, про що свідчили скарги на місцевого дідича Лукашевича.
У капіталістичну добу селянство, в тому числі й кадубівчани, як кажуть, вступило роздягнутим до нитки. Дальшому зубожінню селян сприяла й держава, яка поклала на їхні плечі численні прямі і непрямі податки. Досить для прикладу сказати, що внаслідок цього селяни сплачували за сіль у 600-700 разів більше за її справжню вартість.
У 1852 році при в їзді в село була встановлена фігура Божої Матері.
На десяту річницю скасування панщини - у 1858 році - в селі була відкрита народна початкова школа - одна з перших ластівок народного шкільництва на Заставнівщині. На початку XX ст. (1906-1911 рр.) було збудоване нове добротне приміщення школи, й вона стала школою так званого повного циклу (6 класів) з українською і німецькою мовами викладання. І все ж поза школою залишилася маса дітей найбіднішого селянства. Неписьменність була звичайним явищем, про що засвідчують численні документи, збережені сельчанами, підписані «хрестиком» або відбитком пальця руки.
У 1885-1889 роках на кошти сільської громади було зведено першу в селі величну споруду - храм Пресвятої Богородиці. Церква на довгі роки стала своєрідним культурним і духовним осередком жителів села.
На початку XX ст. зусиллями громади було збудовано також народну читальню, яка перебувала під опікою чернівецького товариства «Руська бесіда», створено сільську позичково-ощадну касу.
За австрійського панування в селі виник ще один невеликий осередок - Жидівський кут, хоча євреї розселилися на території всього села. Це були дрібні підприємці, які взяли в свої руки сільські промисли і торгівлю. В Кадубівцях з’являється млин з дизельним двигуном, олійниця, молочарня, бляхарня, кушнірська майстерня, на Юзефівському фільварку - ґуральня Фішера, в самому селі - кілька невеликих крамничок різного профілю. Певним символом підприємницької діяльності єврейських поселенців стали 8 корчем, розкиданих по всьому селу, які були одночасно центром лихварства.
Місцевий дідич Лукашевич, який володів більшою частиною земель, розорився і в 1914 р. розпродав їх. Новими господарями цієї землі стали поляк Давидович та єврейські підприємці Мендель і Каган. Чи не тоді зародився значніш прошарок заможнішого селянства, оскільки при аграрному перенаселенні в суто селянському секторі села до того часу придбати більшу ділянку землі було неможливо. Траплялися випадки, коли деякі господарі купували землю за Дністром, тобто в межах польської держави. Навряд чи таке землеволодіння можна назвати зручним.
Перша світова війна 1914-1918 років принесла селянству нові страждання, злидні й голод. Буковина стала ареною запеклих боїв між арміями Австро-Угорщини і Росії. Такі бої відбувалися й біля Кадубівців.
У листопаді 1918 року, незважаючи на волю українців Північної Буковини, які прагнули до возз’єднання з Україною, королівська Румунія загарбала край. Вона запровадила тут жорстокий колоніальний режим, прагнучи румунізувати цю українську землю. Вже в 1927 році в Північній Буковині не залишилося жодної української школи, українська мова була заборонена не тільки в установах, але й на вулиці. В селі ще пам’ятають ті лихі часи, коли за українське слово били в школі, а жандарми ганялися за гуртами молоді, що традиційно співали українські пісні на сільських вулицях.
Справжніми подвижниками українського слова й пісні стали учасники церковного хору, слава про яких линула по навколишніх селах. Вони несли високу правду про закличне Шевченкове слово, про витоки мужності нескореного українства. Щороку в березні кадубівчани відзначали день народження Кобзаря, на якому діти й дорослі декламували його вірші. Про одне з таких свят 21 березня 1929 р. писала буковинська газета «Час» (ч. 189, с. 3):
«Свято Шевченка в Кадубівцях відбулось величаво, повно народу, головно селянство, місцева українська інтелігенція та 8 заступників «Чорноморя». Програма свята обіймала такі точки: ритуальна панахида за Тараса Шевченка в церкві, котру віддержав о. Дарійчук Петро. Пополудни в четвертій годині свято Шевченка відбулося в народній школі. Це свято відкрив п. Гладій Олександр короткою промовою до зібраних. Студенти-чорноморці відспівали «Заповіт», по котрім слідували реферат про Шевченка о. Дарійчука Петра, загальна промова старшин «Чорноморя», вітання та реферат Горбашевського.
Поміж тими рефератами та промовами були декламації поезій Шевченка. Треба було бачити, як діти наших селян проказували декламації; не одному забилось серце втіхою, як почув із уст семилітньої дівчинки декламацію «Думи мої, думи мої». Не один подумав, що не пропадемо, коли наші діти, хоч не вчаться по школах української мови скільки потрібно, а вміють так гарно та чуло виповідати своїми усточками ті слова, які кров’ю накипіли були в серці нашого великого Кобзаря. Найбільше дбали за урядження Шевченківського свята п. Гладій, о. Дарійчук та інша місцева українська інтелігенція. Їх заходами піднято дух у селян, скріплено національний світогляд.
Треба ще сказати, що в честь прибувших чорноморців дали чайний вечір, на якому зібрали 1700 леїв на студентів (поіменні списки жертводавців подасться пізніше). Окрім цього, читальня з Кадубівців жертвувала через свого голову п. Гладія 500 леїв на фонд «Чорноморя» - громадської діяльності українського козацтва».
У 1937 р., на свято Івана Богослова, церковний хор поїхав у Хрещатицький монастир. Там так співав, що луна від того співу котилася аж берегом Дністра із Заліщицької сторони. Сам владика тоді сказав: «Чуєте, як співають? Ніби з Богом розмовляють».
Про цей час згадує старожил Степан Пантелеймонович Воєвідко:
«На жаль, пам’ять моя тоте все уже не відтворить. Але є те, що цупко ще в голові тримається. Це був не такий собі простенький церковний хор. На тих зустрічах завжди йшла розмова, що мусимо вперто обороняти українське слово від румунізації, і що втрата Української Народної республіки в 1918 році не є конечна, і що мусимо дбати за справу, а не за себе. І той, хто виховає в собі цю впертість, той виховає те, що є єдине на потребу. Ми цупко трималися свого, як добра дратва шкіри. Ото якось почув шандар, що ми співаємо по-українськи, підскочив до нас, якби його хто окропом облив і ну машкарити: «Ви йдете проти держави! Будете відповідати по всій строгості за законом...» А Олександр Гладій, - це був дуже порядний чоловік і патріот, на те каже йому: «Ми всі разом, - і обвів поглядом людей, - є держава, а ти її наймит».
1 вересня 1939 р. розпочинається Друга світова війна і радянські кордони наближаються впритул до Буковини. Комуністичні агенти таємно розповсюджують газети, в яких розповідається про щасливу долю українців на Сході України. Немало буковинців, у тому числі кадубівчан, повірили у ці казки. Потрапити у ту «чарівну країну» було нескладно, бо румуно-радянський кордон міг перейти будь-хто. У січні 1940 р. житель Кадубівців Лопуляк Олександр Назарович дезертирує з румунської армії і разом з дружиною Лопуляк (дівоче Ільчук) Настею Василівною переходить замерзлий Дністер між Кострижівкою та Звенячином. У Заліщиках попросилися на ночівлю до хати, де жив голова міськради. Той викликав прикордонників і порушників кордону затримали. Невдовзі відбувся суд і обом дали по 5 років виправи», таборів. Олександр потрапив на лісоповал, де простудився і помер. Настя розвантажувала у Кемерові вагони з вугіллям, лісом, шила куфайки і сорочки для червоноармійців. Замість 5 років відсиділа 7, повернулася додому із підірваним здоров'ям
У 1940 році на буковинську землю прийшли більшовики. Пани Давидович і Каган із села забралися, а їхню землю влада розділила між малоземельними і безземельними селянами. Головою сільради став Борсук Степан, якого невдовзі замінив Петрусяк Степан. Економічні і політичні перетворення в селі проводилися одночасно з ліквідацією осіб, що не влаштовували нову владу. З цієї причини були репресовані Кавчак Степан, Мельниченко Іван, Сірий Дмитро, Петрюк Іван, Гладій Петро, Хмелевський Ілля, Мельниченко Дмитро, Кавчак Василь, Любко Микола, які наприкінці червня 1941 року були розстріляні у Чернівецькій тюрмі.
22 червня 1941 року розпочинається радянсько-німецька війна, учасниками якої стали і кадубівчани. 136 жителів села не повернулися з фронту. Їхніми могилами вкриті чужі землі - Литва, Східна Пруссія, Польща. В селі піднявся символ цих втрат - скорботний пам’ятник тим, хто не повернувся додому з війни.
Під час війни румунськими окупаційними властями була повністю ліквідована єврейська громада Кадубівців. Буквально всіх вивезли в концтабори і гетто, де більшість із них загинула.
З відновленням румунської влади пани Давидович і Каган в село не повернулися. Землю Кагана забрав його родич, а земля Давидовича залишилася власністю селян аж до 1948 р. Румуни, як і раніше, заборонили використання української мови у школі, виконання українських народних пісень. Примарію у 1941-1944 рр. очолював Марусик Микола, який, щоб уникнути більшовицьких репресій, утік разом з румунами.
Багато молодих парубків і ґазд потрапили у румунські робочі батальйони, яких румунське командування використовувало на будівництві залізниць, мостів, ритті окопів. Через новітнє рабство пройшли Рудей Іван Іванович, Марусик Яків Михайлович, Сірий Георгій Миколайович, Борсук Іван Іванович, Андрусяк Георгій Степанович, Андрусяк Дмитро Костянтинович, Дзвідзвінський Петро Степанович, Дзвідзвінський Георгій Степанович, Дзвідзвінський Василь Михайлович, Українець Дмитро Михайлович, Пісецький Іван Дмитрович, Пісецький Василь Дмитрович, Олійнич Іван Дмитрович, Поточиський Степан, Ільчук Дмитро Васильович, Луник Георгій Ількович, Марусик Дмитро Іванович, Марусик Степан Васильович.
Про ці часи згадує житель села деташементник Стрілецький Іван Михайлович: «На початку квітня 1942 р. румуни мобілізували з нашого села 34 хлопців, 15 із них потрапили в Констанцу в 34-й піхотний полк. Там проходили навчання. Готували нас до відправки на фронт. Раптом надійшов наказ маршала Антонеску відібрати у нас зброю, зняти з нас військову форму і відправити в робочі батальйони. Нам повернули наш одяг і ми поїхали будувати залізницю від м. Арад до м. Брад. Це район Хунедоара. Там ми працювали весь час - з осені 1942-го по серпень 1944 р.
Після 23 серпня 1944 р., коли в Бухаресті відбулося національне антифашистське повстання, наш батальйон розпустили. І ми рушили до Бухареста. Там Івана Яківчика з Киселева, Михайла Костюка із Заставни, мене та інших затримали радянські солдати і направили в Ясси, куди ми добиралися коли пішки, коли потягом. Тут нас радянські солдати оточили і завели в табір, звідки я вирішив утекти. Одного дня, коли нас вели до річки вмиватися, я вскочив у шанець і заховався, а ввечері рушив на Буковину. Прийшов у Кадубівці пізньої осені. Руки попухли, на тілі чиряки. Цілу зиму ніде не показувався, намагався окріпнути. Та й не хотілося знову потрапити в якусь оказію. Всі чоловіки з села були забрані якщо не на фронт, то в трудову армію. У березні 1945 р. з Красноярська повернувся батько. Побачив, що я вдома, живий - зрадів. Я пішов у район, зареєструвався. Там почали мене агітувати на посаду голови або секретаря сільської ради, але я відмовився. Говорили зі мною в міліції і в райвіськкоматі, не вмовили. Не хотів бути вбитим оунівцями.
- Ну, не хочеш працювати вдома, працюватимеш в іншому місці, - сказали мені в райвідділі НКВС.
Наприкінці травня 1945 р. нас повантажили у 5 вагонів, по 60 осіб у кожному, і повезли в Подольск, що під Москвою, на ливарний завод, де буфери для поїздів виливають. Я там робив ящики. Потім відібрали три тисячі людей у Баку. Повантажили в ешелон, а в Брянську поділили. Півтори тисячі - в Баку, а півтори - у Львів. Я потрапив у ту команду, яку направляли у Львів, де нас ще раз розділили: 800 осіб залишили у Львові, а 700 - направили у Пустомитівський район, в Довге Поле, де ми будували передавальну радіостанцію. Звідти я був звільнений у 1947 р.».
З приходом більшовиків сільську раду знову очолив Петрусяк Степан, а згодом Дідів Микола Костянтинович, які ревно обстоювали інтереси нової влади. Зубожіння, злидні, голод - таким був наслідок війни. Сталінський курс на суцільно-примусову колективізацію викликав опір з боку заможнішої частини селян, які вже Добре знали і розуміли, що їх чекає. Вони були заздалегідь приречені на репресії. Окремі жителі села зі зброєю в руках стали на захист своєї землі і волі.
Равленюк Василь Олексійович, 1918 р. н., пс. «Береза». В УПА з весни 1944 р., діяв на терені Заставнівщини. У 1945 р. разом з іще двома повстанцями потрапив під облаву в рідному селі. Спробував на полі, за селом, підірватися гранатою, але вона не спрацювала. Засуджений на 25 років каторжних робіт. Проживав і помер у Рогізні.
Луник Марія Афанасіївна, 1917 р. н„ надрайонова «Леся». Заарештовану час бою в Добринівцях 19 березня 1945 р. Відбувала покарання в сталінських таборах.
Сорохан Василь Іванович, 1919 р. н. В УПА з весни 1944 р., заарештований 1947 р. в хаті Ткачук Ганни. Засуджений на 25 років каторжних робіт, де й загинув.
Мельниченко Георгій Афанасійович, 1914 р. н., пс. «Юрко», «Смілий». Брав участь у багатьох бойових акціях на терені Заставнівщини. Заарештований 1948 р за доносом у с. Веренчанка. Засуджений на 25 років каторжних робіт. Проживав на Уралі, де й помер.
Бідулько Дмитро Ілліч, 1927 р. н. Діяв у цивільній мережі. Заарештували в 1946р. й забрали в Заставну. Там його дуже катували, щоб виказав криївки, повстанців. Убив Бідулька кадубовецький «ястребок» Дубецький Юрій Васильович, який потім втік із села, аби уникнути помсти повстанців.
Палійчук Георгій, 1928 р. н. Діяв у цивільній мережі. Заарештований 1947 р. в рідному селі. Засуджений на 25 років каторжних робіт. Проживав і помер в Івано-Франківську.
Стрілецький Василь Миколайович, 1924 р. н. В УПА з весни 1944 р., брав участь у багатьох бойових акціях. Заарештований 1947 р. в рідному селі. Засуджений на 25 років каторжних робіт.
Северин Іван Євгенович, 1928 р. н. Брав участь у розгромі йосипівського радгоспу. Заарештований 1947 р. й засуджений на 25 років каторжних робіт.
Штогра Юрій Миколайович, 1925 р. н. Брав участь у розгромі йосипівського радгоспу. Заарештований 1947 р., засуджений на 25 років каторжних робіт. Проживав і помер у Чернівцях.
Семенюк Дмитро, 1925 р. н. В УПА з весни 1944 р., брав участь у багатьох бойових акціях. Загинув в одному з придністровських сіл Заставнівщини (ймовірно, біля Дорошівців).
Штогра Андрій, 1923 р. н. Воював у боївці разом з Равленюком Василем. Заарештований 1947 р., засуджений на 25 років каторжних робіт.
Петрюк Іван Петрович, 1923 р. н. Член ОУН, учасник похідних груп на Схід України. Розстріляний німцями у Східній Україні в 1942 році.
Нині, через багато років, у самому центрі села встановлено скромний пам’ятник жертвам репресій і борцям проти сталінського тоталітарного режиму. Пам’ятний кам’яний хрест - символ дещо запізнілого, але необхідного примирення ворогуючих сторін.
У післявоєнні роки страждання кадубівчан не припиняються. Багатьох людей мобілізовують на заготівлю лісу в Блищадь, Ржавинці, Гільчу Сторожинецького району, Жителі Кадубівців Рудей Ганна Василівна, Герчик Марія Василівна, Марусик Настасія Іванівна, Рудей Ганна Михайлівна, Палатюк Петро Дмитрович, Герчик Іван Васильович, Марусик Іван Георгійович, Мельниченко Іван Михайлович, Семенюк Іван Васильович, Кирдилюк Василь, Козьмич Дмитро, Марусик Михайло Степанович, Палійчук Дмитро Дмитрович, Гандабура Василь Петрович, Король Онуфрій Іванович важко працювали власними інструментами, кіньми і жили на власних харчах. На відбудову донецьких шахт насильно відправили Чокан Марію Степанівну, Фантух Ганну Юріївну, Ільчук Ганну Василівну, Гандабуру Настасію Миколаївну, Герчик Марію Василівну, Кукурудзяка Івана (поїхав замість дочки).
Радянська влада цілеспрямовано «тягла» буковинців до колгоспу, який сприймався кадубівчанами неоднозначно. Більш прихильними до його створення були бідняки, які не мали чого втрачати. З початком колективізації настав голод, спричинений у 1946 році неймовірною засухою. Урожай цього року видався дуже мізерний, але й цей мізер радянська влада забрала у нещасних хліборобів у рахунок хлібозаготівлі. Робили це свавільно і безцеремонно, незважаючи на хоч якусь законність і людську гідність. Жителька села Гладун Валентина Миколаївна, 1941 року народження, згадує:
«Мій тато розказували, як тільки люди звезли з поля хліб і трохи обмолотили, то на другий день приходили з міліції і наказували все везти до Заставни. Селом їхали фіри, які забирали у людей зерно. Ми зерна не мали, але тато боялися, щоб їх не засудили, і понесли на здачу мішок квасолі. Коли прийшли, то їм звеліли висипати квасолю під поріг. Уповноважені приходили на подвір’я до заможних, розбирали стодоли і шукали хліб. Вони нищили людську працю і ніхто не мав права їм щось сказати чи кудись пожалітися».
Спочатку селяни сплачували державні податки, потім добра українська душа допомагала зголоднілим бессарабцям, які сотнями ходили від хати до хати і випрошували або вимінювали на їстівні продукти свої добротні речі. Взимку і навесні було найважче, бо незначні запаси продуктів закінчилися. Про ці страшні події розповідає жителька села Розмаріца Домка, 1920 року народження.
«Мені тоді йшов 26 рік, як настав голодний 1946 рік. Мала доброго чоловіка і двоє діточок. Служила у директора школи, він допомагав мені і моїм дітям. Вишивала і в’язала з чоловіком на продаж речі, щоб якось вижити. На паливо збирали солому і соняшничиння, на зиму запасли всього 40 кг пшениці - це все, що мали в хаті.
Якось вранці, ми лише встали, чоловік пішов по роботи, а до хати ввійшов голова сільської ради. Я саме з мішечка набирала пшенички аби пожорннти на коржики. Він як увидів, взяв за чівку той мішок і вийшов з хати. Просила не забирати, бо нема чим годувати маленьких дітей, але він і слухати не хотів. Біжу за ним, ймилася рука за сорочку на грудях і кричу: «Бери і мене!».
Надвечір прийшов з роботи чоловік і я йому все розповіла, ні сказав: «Сиди тихо, бо заберуть нас і вивезуть з села». Всіх тоді Сибіром страхали.
Навесні ходила полями і шукала перемерзлу бараболю, пекла з них коржики. Згодом пішла в їжу і натина, цвіт акації та інше.
Якось чоловік приніс до хати трохи буряка і кукурудзяної крупи. З цього всього я зварила бідненьку юшечку. Коли чую, що хтось ходить під вікнами. Тоді багато приходило голодних людей з Бессарабії.
- Може, маєш щось з’їсти, бо ноги мене вже не носять? – просить мене змучена голодом і дорогою жіночка.
- Юшечку маю, трохи тобі дам, - пожаліла я її сердешну.
А коли вона з обори йшла, то сліди у поросі лишалися мокрими. У неї ноги наливалися водою з голоду так, що вона сочилася через шкіру. Пам’ятаю, як з нашої вулиці назбирали цілу фіру мертвих бессарабців. Вони голодні і зморені падали на окопи і повільно вмирали.
Довгий час я мріяла лише про одне: нічого би м не хотіла, лиш би доста хліба наїстися».
Нестатки, важкий голод підштовхували людей до вступу в колгосп. Але найбільш вагомим був аргумент уповноважених з району: «Або в колгосп, або в Сибір». Щоб залишитися в селі, селяни вибрали колгосп. У 1948 р. утворюються відразу два колгоспи. Частина села, так званої Слободи, створили колгосп «Шлях до комунізму» (голова Українець М. Д.), друга частина, так званої Туреччини, - імені Горького (голова Гуменюк Г. В.). У колгосп віддавали коні, вози, плуги, сівалки, косарки та інший сільськогосподарський інвентар. Працювали в полі і біля худоби майже задарма, бо на трудодень колгосп платив копійки. Люди жили в основному із власного підсобного господарства і то частину прибутку віддавали державі у вигляді різних податків.
9 липня 1946 р. від рук повстанців гинуть голова сільради Дідів Микола Костянтинович і Луник Ганна Василівна, які були причетні до загибелі шістьох вояків УПА. У відповідь каральні органи посилюють репресії і протягом двох років ув’язнюють або відправляють на заслання кілька десятків кадубівчан. Більшість людей постраждали за участь або причетність до повстанського руху, окремі за несплату податків або дрібні крадіжки. Торській Парасці Василівні, чоловік якої загинув на фронті, радянський «гуманний» суд присудив 19 років за 19 принесених з поля качанів кукурудзи.
Соціалістичні перетворення в селі набирали сили, відбувалися зміни і в колгоспі. Через два роки після утворення колгоспи об'єднуються в один під назвою «Росія». До 1956 р. ним керував Бєсєдін В. Д., потім Гуменюк Микола, Малого Кучурова, Піньковськии Мирослав, Підгірняк Іван з Чунькова, Северин Василь. Будуються стайні для худоби і свиней, тік, склади, закуповується сільськогосподарська техніка. За кошти колгоспу зводиться дошкільна дитяча установа, Будинок культури, фельдшерсько акушерський пункт, добудовується школа, асфальтується центральна вулиця. У 1975 р. до Кадубовецького господарства приєднуються Чуньківське, Василівське і Кулівецьке. У цей час на східній околиці Кадубівців зводиться великий комплекс по відгодівлі худоби, який істотно поповнює колгоспну касу і районний бюджет. Прибутки об’єднаного господарства невпинно зростають, але коштами розпоряджається в основному голова разом з правлінням під безпосереднім контролем районної влади.
У другій половині 80-х років відбуваються значні зміни у Радянському Союзі, які істотно впливають на свідомість українців. Так звана перебудова і гласність породжують потужну громадську організацію - Народний рух України. У 1990 р. осередок Народного руху створюється в Кадубівцях. До нього входять Мельниченко Олександр Петрович (очолив осередок), Сорохан Степан Юрійович, Семенюк Михайло Васильович та багато інших. Вони ініціюють сільський мітинг, підняття жовто-блакитного прапора в центрі села.
Початок 90-х років позначений кризовими явищами, які помітно ослабили позиції колгоспу. Із року в рік фінансове становище ставало все складнішим, громади Кадубівців, Кулівців, Чунькова і Василева наполягали на роз’єднанні господарства. У 2000 році ліквідаційна комісія розділила землі, основні виробничі фонди, грошові активи між громадами, які надалі розвивалися самостійно. У Кадубівцях деякий час існувала спілка власників землі, яка згодом була ліквідована, а земля і майно розпайовані між колгоспниками. З отриманою землею селяни не знали що робити, бо не мали чим її обробляти. З цієї причини більшість колишніх колгоспників передали свої паї орендаторам Гандабурі Василю Васильовичу, Воєвідку Віктору Степановичу та Зайчуку Івану Петровичу.
Окремі жителі, пристосовуючись до нових ринкових відносин, зуміли відкрити власну справу. Король Петро Петрович відкрив магазин автозапчастин, Остапчук Іван Іванович - магазин будматеріалів «Боянівка» у Заставні та цех по виробництву тротуарної плитки, Фокій Олександр Сидорович - будмаркет, Українець Михайло Іванович - цех кованих виробів, Воєвідко Петро Костянтинович - цех по розборці автомобілів, Мироняк Іван Михайлович - цех по виготовленню пам’ятників і хрестів, Равленюк Володимир Іванович - ресторан «Наталі», два продуктові магазини, цех кованих виробів, Сірий Михайло Петрович - бар і ресторан, брати Зайончковські Іван та Олександр - ресторан і маркет, Воєвідко Олександр Степанович - млин і обробляє 500 га землі, Семенович Наталія Василівна - цех по виробництву свічок, Кармазенюк Сергій Васильович, Довбня Петро Васильович, Сірий Іван Іванович, Марусик Юрій Юрійович, Гладій Іван - продуктові магазини.
У 2008 р. жителі Кадубівців власними зусиллями газифікували свої оселі, у 2009-му - встановили у центрі села пам’ятник символу України - Т. Г. Шевченку. Незважаючи на труднощі, пов’язані зі становленням молодої української держави, фінансовою кризою, що охопила всі сфери життя, жителі села упевнено крокують у завтрашній день.
ІСТОРІЯ ХРАМУ УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
Надгробні пам’ятки-хрести на території церкви свідчать про те, що раніше тут була невелика церква або капличка і сільський цвинтар.
У 1975 році під час встановлення опор у північно-східній частині території церкви, зв’язківці натрапили на поховання з рештками (кістками) людини. У1979 році при монтажі церковного громовідводу, майже біля фундаменту, на метровій глибині відкопано два черепи - дорослої людини і дитини.
Будівництво Божого храму в селі Кадубівці було розпочато у 1885 році під керівництвом фундатора Лукашевича Степана Петровича. Храм відкрито і освячено 28 серпня 1888 року, в день Успіння Пресвятої Богородиці, а остаточно завершено його оформлення у 1889 році.
Австрійська влада не чинила перешкод українцям слухати слово Боже рідною мовою. В румунські часи українська мова була під забороною і в церкві. Священиків змушували відправляти службу Божу лише румунською мовою, що вкрай негативно сприймалося місцевим населенням, які намагалися цьому процесу чинити певний спротив.
У 1937 році священик Дарійчук (родом із с. Добринівці) отримав розпорядження Буковинської консисторії, яке зобов’язувало його проводити церковну службу румунською мовою. Будучи в добрих стосунках з примарем Марусяком Георгієм, отець звернувся до нього за порадою, як діяти, щоб служба й надалі велася церковнослов’янською мовою.
Марусяк був людиною розумною, палким патріотом України і дуже вболівав за церкву, українську мову. Він знайшов вихід із скрутної ситуації. З допомогою родичів і авторитетних людей села підмовив парафіян зробити таким чином: як тільки священик почне правити службу румунською мовою, то всі мовчки покидають приміщення церкви. Ця своєрідна акція протесту проти румунізації повторювалась кілька разів. Священик змушений був повідомити своє керівництво про ситуацію, що склалася. Аби переконатися в правдивості повідомлення, владика приїхав на одну зі служб. Парафіяни влаштували високому гостю пишний прийом: зустрічали з хлібом-сіллю, кидали під ноги квіти. Вивчивши ситуацію, владика дозволив правити службу по-старому.
1940 рік, коли на Буковину прийшли «брати-визволителі», став трагічним для церковної громади с. Кадубівці. Більше 30 хористів церковного хору новою владою були обвинувачені в «українському націоналізмі» й заарештовані. До сьогоднішнього дня родичі не мають достовірної інформації про їхню долю. У жителя Дмитра Кукурудзяна збереглася фотографія церковного хору, за якою вдалося відновити окремі прізвища загиблих хористів: Петро Дзвідзвінський, Іван Бабин, Маник (керівник хору), Іван Штогрин, Дмитро Гладій, Юзьо Голик, Микола Мельниченко, Петро Марусик, Дьордій Вакарчук, Олександр Гладій, Василь Іванків, Іван Петрюк, Василь Любинецький, Дмитро Ахтемійчук, Степан Голик, Степан Кукурудзяк, Степан Бурденюк, Дьордій Марусик, священик Петро Дарійчук. Пам’ятну світлину в 1936 р. зробив вікнянський фотограф Василь Голик. Ще живі свідки тієї події припускають, що заарештовані хористи загинули на залізничному мості Кострижівка - Заліщики. На початку липня 1941 року енкаведисти, не маючи змоги відправити ешелон з політичними в’язнями в тил, підірвали його разом з мостом. Чи були в тих вагонах кадубівські хористи-мученики, ніхто вже, напевно, не дізнається.
50-60-ті роки минулого століття характеризуються новим потужним сплеском антирелігійної кампанії. В засобах масової інформації, в райкомах, обкомах партії створювалися відділи атеїзму, в школах - атеїстичні агітбригади. Кожен урок у школі обв’язково мав мати антирелігійну спрямованість. Райком примушував учителів чергувати біля церкви в дні релігійних свят і не пропускати на службу Божу дітей.
Багато церков у ті роки закривали на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Така загроза існувала і храму в с. Кадубівці.
Будівля церкви була покрита дранкою (дерев’яними дощечками), яка з часом прогнила. Почало гнити перекриття, вода проникала в середину приміщення, псувалися стіни. Неодноразові звернення до державних керівників різного рангу про надання дозволу на перекриття даху бляхою натикалися на заборони. Мотивувалося це тим, що метал зіпсує архітектуру будівлі. Дранку вже ніхто не виготовляв і не було навіть майстрів, які зналися на цій справі. Справжньою метою комуністичної влади було довести будівлю до руйнування, а потім закриття храму як аварійного.
Щоб цього не допустити, церковний староста Рудей 1.1., за дорученням громади, кілька разів їздив до Києва і Москви за дозволом перекрити дах бляхою. Коли дозвіл було отримано - виникла інша проблема. Купити метал у магазині, на базі чи на заводі тоді було практично неможливо. Довелося її купити незаконним шляхом, оскільки продавець документа на товар не мав (вважалася краденою). Матеріал частинами переховувався в активістів церковної громади майже десять років. Протягом цього часу тривали пошуки документа на купівлю бляхи. Тільки в 1979 році парафіяни власними силами перекрили церкву.
Особливої уваги заслуговує діяльність священнослужителя отця Петра Собестинського, який навчав слову Божому кадубівчан понад 30 років. Не зважаючи на можливі наслідки, він ще в часи тоталітарного комуністичного режиму освятив синьо-жовтий прапор та пам’ятний хрест жертвам репресій.
Проголошення незалежності України активізувало ті елементи російської православної церкви, що прагнули до відокремлення від Московського патріархату. Вони обґрунтовували свою позицію тим, що християнство на Русі започатковане в Києві у 988 році, коли на місці сучасної Москви «...ходили хіба що ведмеді». А самостійна Українська держава мусить мати незалежну від Москви церкву, як це було до кінця XVII ст. Таку позицію зайняв і отець Петро. Його підтримали парафіяни і проголосували за перехід Кадубовецької парафії в підпорядкування УПЦ Київського патріархату.
У 1996 році Кадубовецьку парафію прийняв отець Ярослав Бачинський - виходець із м. Бучач Тернопільської області.
ГОРДІСТЬ СЕЛА
Михайловський Володимир Іларіонови, (1939 р.) - український письменник, заслужений журналіст України, головний редактор газети «Буковина»
Народився В. Михайловський 13 лютого 1939 року у с. Кадубівці. Мати, Ганна Василівна, була завідуючою дитячими яслами, а батько, Іларіон Миколайович - механіком, завідуючим майстернею місцевого колгоспу.
У 1956 р. закінчив Кадубовецьку школу і влаштувався на роботу електриком цукрозаводу «Хрещатик». Як обдарованого громадського кореспондента його приймають до редакції заставнівської «районки» «Прапор перемоги». А далі - навчання на філологічному факультеті Чернівецького університету, служба в армії, робота у «Молодому буковинці».
Володимир Михайловський - перший на Буковині заслужений журналіст України, автор багатьох художньо-документальних книг. З 1991 року очолює редакцію крайової газети «Буковина». Побачили світ такі його книги, як «І перемогли смерть...» (1974), «Крутизна» (1998), «Мертвих назад не носять» (2005), «Черлені міти» (2005), «Між страхом і любов’ю» (2006), «На зламі» (2010) та ін.
В. Михайловський - лауреат літературних премій імені І. Франка, С. Воробкевича та І. Бажанського.
Звоздецький Федір Іванович (1927-2006 рр.) - музикант, самодіяльний композитор
Народився Ф. Звоздецький у с. Кадубівці у 1927 році. Батько, Іван Федорович, з дитинства був музикантом-самоучкою, навчав малого Федора гри на цимбалах. Закінчив сім класів Кадубовецької неповної середньої школи.
У1944 р. призваний до армії, брав участь у боях з Японією. В 1953 р. демобілізувався у званні старшини духового оркестру. Цього ж року прийнятий на роботу в Заставнівський районний будинок культури художнім керівником. У 1957-му створив ансамбль пісні і танцю «Веселка», який у 1971 р. удостоївся почесного звання «Самодіяльний народний».
Він автор музики до пісень «Заставнівські вечорниці», «Пісня про Заставну», «Летять лелеки», «Моя Україна», «Заставнівські коломийки» та інші.
Народний ансамбль пісні і танцю «Веселка» брав участь у концертах на ВДНГ в Києві та Москві, фольклорному фестивалі «Червона рута», в Югославії, Молдові, Румунії, Росії, в сусідніх областях - Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській.
У березні 2002 року Ф.І. Звоздецькому присвоєно звання «Заслужений працівник культури України».
РЕПРЕСОВАНІ ЖИТЕЛІ СЕЛА КАДУБІВЦІ
Вальчук Ірина Іванівна, 1922 р. н.
Савіцький Василь Іванович, 1923 р. н.
Луник Григорій Іванович, 1923 р. н.
Марусик Василь Михайлович, 1924 р. н.
Марусик Настасія Михайлівна
Марусик Катерина Петрівна
Гандабура Онуфрій Васильович
Гандабура Марія Онуфріївна
Гандабура Настасія Онуфріївна
Гандабура Параска Онуфріївна
Стрілецька Параска Степанівна
Калинюк Василь Георгійович, 1930 р. н.
Калинюк Василина Георгіївна
Рудей Параска Іванівна, 1919 р. н.
Марусик Василь Дмитрович, 1929 р. н.
Марусик Іван Дмитрович, 1928 р. н.
Филип’юк Настасія Іванівна, 1919 р. н.
Филип’юк Михайло Михайлович, 1924 р. н.
Бідулько Дмитро Іванович, 1926 р. н.
Луник Петро Іванович, 1924 р. н.
Любко Гаврило
Любко Іван Гаврилович
Любко Ганна Гаврилівна
Любко Ярина Гаврилівна
Василівська Ганна Миколаївна, 1903 р. н.
Кашкавал Петро Іванович, 1918 р. н.
Марусяк Іван Григорович, 1925 р. н.
Марусяк Георгій Григорович, 1915 р. н.
Мельниченко Георгій (Юрій) Афанасійович, 1914 р. н.
Мельниченко Параска Юріївна
Мельниченко Ганна Юріївна
Мельниченко Петро Юрійович
Палійчук Георгій, 1928 р. н.
Пісецька Параска Михайлівна
Пісецький Андрій Михайлович
Пісецька Настасія Михайлівна
Пісецька Марія Михайлівна
Пісецький Степан Михайлович
Пісецький Олександр Михайлович
Звоздецька Марія Юріївна
Звоздецька Ганна Юріївна
Звоздецька Марія Юріївна
Звоздецький Іван Юрійович
Сірий Михайло Васильович, 1944 р. н.
Стрілецький Василь Миколайович, 1924 р.н.
Стрілецький Микола
Стрілецька Ганна Миколаївна
Стрілецький Дмитро Михайлович
Стрілецький Юрій Михайлович
Стрілецька Василина, 1934 р. н.
Стрілецький Михайло Михайлович, 1927 р.н.
Сорохан Василь Іванович, 1917 р. н.
Сорохан Настасія Іванівна
Сорохан Ганна Іванівна
Сорохан Параска Іванівна
Сорохан Степан
Сорохан Петро Іванович
Северин Іван Євгенович, 1928 р. н.
Северин Ганна Іванівна
Андрусяк Марія Петрівна, 1926 р. н.
Воєвідко Степан Пентелеймонович, 1919 р.
Сіра Ганна
Сірий Микола
Марусяк Параска
Луник Ірина
Луник Марія Афанасіївна, 1917 р. н.
Андрусяк Ганна Олександрівна
Андрусяк Петро Олександрович
Равленюк Василь Олексійович, 1918 р. н.
Ткачук Степан Дмитрович
Ткачук Ганна Степанівна
Штогра Микола
Штогра Юрій Миколайович, 1925 р. н.
Штогра Андрій, 1923 р. н.
ТОПОНІМИ СЕЛА КАДУБІВЦІ
Мошків сад - належав єврею Мошку. Ніхто його не доглядав, тому пропав.
Дідичів сад - розташовувався в районі старої контори, належав пану. Люди його вирубали.
Кагановичів сад - належав єврею Кагановичу. За радянсько, влади сад вирубу і на тому місці збудували будинки.
Томуріків сад - належав заможному селянину на прізвище Томуріка.
Сільські потічки:
Чуньківський - бере початок на чуньківському полі і впадає в потік, що витікає із Нестерюкового ставу.
Потік (безіменний) - тече від Дідичевого до Мельниченкового ставу.
Потік (безіменний) - витікає із Гукова і впадає в Мельниченків став.
Потік (безіменний) - витікає із Мельниченкового ставу і тече на Бавки.
Потік (безіменний) - тече від Байди на Бавки.
Стоячі води:
Озеро Бульбона, вертіб на фальчах, вертіб у Кадубі, вертіб коло Чуньківської станції, западник у Владиковій долині.
Болота: болото на Селищі (після меліорації воно висохло), млака біля Марії Градової, млака біля Кучерявої, млака біля Ярини Гайдешової, млака біля Гані Сандецької.
Штучні водойми:
Нестерюків став - викопав Нестерюк близько 1930 року.
Мельниченків став - викопав Мельниченко близько 1920 року.
Дідичів став - розташований біля ферми, викопаний близько 1920 року.
Став Кадіб.
Ставки за Бульбоною - належали єврею Вайслясу.
Став на Селищі - викопаний ще за Австрії. За Румунії став висихати і перетворився на великий потік, який впадає в Мельниченків став. Після меліорації висох і сам потік.
Криниці:
Криниця в Туковім, Турецька криниця (біля Короля Петра), криниця Івана Рущака (викопана за Австрії), криниця Торщикова (викопана за Австрії), дві Турецькі криниці у шанці на йосипівській дорозі.
Скелі:
Циганська (або Громадська) скала, Бомбелена скала, просто скали.
Кургани і могили:
Могилка на Ланцах - місце поховання панщини.
Могилка на репужинському полі - в напрямку монастиря, місце поховання панщини.
Могила на середній дорозі - в напрямку Йосипівки, біля дерев’яного хреста -місце поховання воїнів Першої світової війни.
Щербанівський горб, горб коло дерев’яного хреста.
Сільські пасовища:
Пастівник (тепер орне поле), Щербанівка, Чуньківська долина, Під скалами.
Провалля:
У Владиковій долині, на Середній дорозі, у Туковій долині, у Кадубі, у Капчику.
Назви урочищ: Сіножита, Лани, Гуків, Кадуб, Щербанівка.
Орні поля: Ланци, Кадуб, Владикова долина, Сіножита, Могилки, Фальчі, Морги, оберіг Дубецкого, Бензиновий плуг, Нестерюків оберіг, Чуньківське поле, Торщикове поле.
ЛЕГЕНДИ ТА НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ
При в’їзді в село Кадубівці стоїть скульптура, або як її називають, «фігура» Божої Матері з дитям на руках. Там підпис - 1852 рік. У середині XIX століття вона стояла край великого торгового шляху, який пролягав через Кадубівці з Туреччини і Молдавії на Городенку, Коломию, Львів, Західну Європу. Всі подорожні зупинялися біля скульптури, молилися, просили допомоги у своїх справах, щасливої і безпечної дороги. І сьогодні скульптура Божої Матері стоїть при дорозі, по якій проїжджає багато машин.
Про появу цієї скульптури старожили села розповідають таку історію.
Це було тоді, коли наш край входив до Австро-Угорської імперії. В середині XIX ст. в урочищі Селище був панський маєток, де проживала сім’я місцевого дідича Лукашевича старшого. Селяни-кріпаки відбували панщину, яка доходила до 5-6 днів на тиждень. Важкою була праця селян, та ще важче доводилося людям, які прислуговували в панському маєтку. Пані знущалася над людьми, ображала, била їх. Вона завжди проклинала всіх, примовляючи: «А щоб тебе гадь з’їла». Ці прокльони вона посилала кожному.
Чи то Бог не стерпів такого знущання над людьми і вирішив покарати поміщицю, чи скривджені селяни підкинули в маєток змій – невідомо. Але навколо панського обійстя розвелася сила-силенна змій, які були повсюди. Одного разу пані наступила на гадюку, яка її вкусила. Жінка помучилася трохи і померла. Настрашений дідич замовив скульптуру Божої Матері і поставив біля свого двору, освятивши двір і скульптуру. Після нього гаддя раптово і непомітно зникло.
У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) село Кадубівці перебувало в зоні жорстоких боїв. У 1916 році, під час так званого Брусиловського прориву, коли йшли бої біля сіл Хрещатик, Звенячин та Киселів, пострілами гармат було збито постамент Божої Матері. Зазнав руйнації і згорів також панський маєток, сам пан збанкрутував і землі розпродав.
Дідич Давидович, який працював неподалік, наказав привезти Божу Матір у маєток і заховав. Коли стихли бої, він 7 разів запрошував священика з церкви, який молився і освячував скульптуру. Потім Божу Матір поставили на попереднє місце при в’їзді в село.
В часи хрущовської антицерковної кампанії, коли масово руйнували і закривали церкви, Божу Матір встановили на цвинтарі, де кадубівчани її дбайливо доглядали.
У роки незалежної України ставлення до церкви і релігії змінилося. У 1993 р. церковна громада фігуру перенесла на попереднє місце. Вона й досі стоїть при дорозі, проводжаючи і зустрічаючи кадубівчан. Щодоби повз неї проїжджають тисячі машин. Матір Божа допомагає всім, хто просить її про це.
Мальований хрест
З південної околиці Кадубівців, на шляху, що веде в с. Веренчанку, стоїть хрест, який кадубівчани називають Мальований хрест. Заввишки 3 м, гарно розмальований, прикрашений буковинськими візерунками різними фарбами. На ньому - напис:
«Георгій Герчак з Василева
Марія 1943»
Місцеві старожили розповідають про цей своєрідний пам’ятник таку історію. Йшла Друга світова війна. В краї панували німецькі фашисти та їх прислужники - румуни, які вдруге повернулися на Буковину. Лютувала жандармерія, яка влаштовувала єврейські погроми і масові розстріли. Багато жителів Заставнівщини були заарештовані і перебували в румунських катівнях. Був там і житель Василева Георгій Герчак, який у камері-одиночці чекав смертної кари.
Якимсь чином йому вдалося втекти з тюрми і поїздом добратися до села Веренчанка. Звідти вирушив пішки до Кадубівців, щоб якнайшвидше опинитися в рідному селі. Але жандарми вже натрапили на його слід і кинулися за ним. Ховаючись у ярах та кущах, де на колінах, а де й повзком зумів на деякий час відірвався від погоні. У відкритому полі втікача знову помітили і кинулися доганяти. Вже добре видно Кадубівці, а сил бігги далі немає. Впав Георгій на землю, поцілував її і попросив: «Боже, допоможи!». І сталося чудо: погоня повернула зовсім в інший бік, не помітивши розпластаного на землі Герчака.
Георгій затаївся в безпечному місці, почекав до вечора, а вночі добрався до Василева. Проте в селі залишатися було небезпечно, бо жандарми шукали його і тут. Він перебрав через Дністер і лихі дні перебував у Галичині. Як не стало німців і румунів - повернувся додому. На тому місці, де відвернулась від нього погоня, поставив гарний, великий хрест. Майстри витесали його з каменю, вкрили різьбленими буковинськими візерунками, розмалювали кольоровими фарбами.
Він стояв край дороги і люди назвали його Мальованим хрестом. В часи, коли культові будівлі і речі зазнавали гонінь, верхню частину хреста хтось збив і розкидав по ярах. Люди зібрали ті шматочки і заховали. Тепер по частинах його зібрали, але первинного вигляду хрест не має. Незважаючи на це, Мальований хрест залишається значною історичною пам’яткою села Кадубівці.
Кадуб
Ми, діти з нашої вулиці, та й інші пастухи випасали свою худобу за селом, в очереті. Батьки і старші люди з острахом застерігали нас, аби не йшли до Кадуба, бо там можна пропасти. Розповідають, що якийсь нечесний й захланний чоловік пропав у тому Кадубі разом з парою волів. У тому місці дуже глибоко, кажуть, що бездонна яма.
Саме слово «кадуб» означає «криниця», яка й сьогодні там є.
Записано від Савчука Тодора Івановича, 1913 р. н.,
31 серпня 1994 р.
Зникле село
Старші люди розповідали, що на тому місці, де тепер бульбона, колись було поселення. Ще малим, коли пас худобу, а також під час оранки я часто знаходив сліди вогнищ і шматки старовинної кераміки, траплялась і перепалена глина.
Люди кажуть, що давні поселенці були ремісниками і займалися гончарством. Після того, як утворилася западина, люди переселилися в інше місце.
Записано від Бурчинського Михайла Георгійовича, 1906 р. н.,
13 жовтня 1994 р.
Кадубівці
Першими жителями села вважаються люди, що проживали біля Чуньківської станції, в Кадубі. Там і сьогодні діти й дорослі випадково знаходять кам’яні знаряддя праці: кам’яні скребачки, сокирки та інше. 3 невідомих причин селяни звідти забралися й поселилися на місці, яке сьогодні називається Селище (кут села). І коли хто з людей інших сіл їхав чи йшов мимо цього поселення, то запитували; «Що за люди тут живуть?». Їм відповідали: «Це люди із Кадуба». З часом новостворене поселення стали називати Кадубівцями.
Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р.н.,
5 червня 1996 р.
Паушівський кут
Малим я дуже любив слухати різні цікаві історії, які мені розповідав дід Дьордій (Георгій). Вів стверджував (знав від діда чи прадіда), що першопоселенцем Селища, і взагалі Кадубівців, був чоловік, якого звали Пауш. У наш час це прізвище не збереглося, але те місце і кут села, де він проживав, назвали Паушівкою. Проте в селі є кілька родин, яким прозиваються Паушки.
Записано від Іванкового Юрія Васильовича, 1914 р.н.,
15 серпня 1995 р.
Панський і Жидівський кути
Після Першої світової війни село стало швидко розбудовуватися, тому і з’явилися ще два кути - Панський і Жидівський. На тому боці, де Турецький кут, жив пан Дідич. Він мав великі маєтки і багато поля, тому це місце назвали Панським, бо воно панове. А на Слободі проживали майже всі жиди (євреї): Давид, Мошко, Іцик, Каган, Йозиф, Абрамко, Срулик, Махгулка та ін. Тому люди назвали цей кут Жидівським.
Записано від Шологон Катерини Юріївни, 1930 р.н.,
17 серпня 1995 р.
Пригода на ставу
Ця пригода сталася в 1902 році, бо саме тоді народилася моя сестра Настя. На Селищі був великий став, мимо якого пролягала дорога (сучасне шосе), і подорожні часто зупинялися тут на перепочинок.
Одного разу, у Великодній понеділок, їхав якийсь пан бричкою. Коні стомилися і візничий (кучер) запропонував у цьому місці відпочити, напоїти коней. Пан вийшов із брички і пішов у другий кінець ставу. Візничий дав коням обрік (корм), води, перевірив колеса і віжки, сам трохи відпочив. Через деякий час він запріг коней і став гукати пана, щоб їхати, але той не відзивався. Став шукати і знайшов його мертвим на березі водойми, але голова була занурена у воду. Візничий дуже переживав, бо боявся пані, але та його не покарала. Ще з дитинства було відомо про пророцтво циганки, яка сказала, що він мас вмерти від води. Слуги йото дуже охороняли, не дозволяли купатися, але так і не вберегли. Старші люди казали, що на став пана кликала смерть.
Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р.н.,
17 серпня 1994 р.
Поле Бензиновий плуг
Моя мама розповідала, що за Австрії всі люди орали кіньми. Але одного разу пан Томорюк привіз маленький тракторець на бензині з плугом. Старі і малі зачудовано дивилися, як вони говорили, на бензиновий плуг. Почалася Перша світова війна, пани повтікали і плуг залишився на полі. Діти бігали гратися туди. Вечором батьки питали дітей. «Де ви гралися?». Ті відповідали: «Коло бензинового плуга». З тих пір поле, де лежав панський плуг, називається Бензиновим плугом.
Записано від Герчик Ганни Юрїївни, 1932 р.н.,
15 червня 1995 р.
Капличка Божої Матері
Коли звістка про скасування панщини дійшла до нашого села, то люди зібрали всі сільськогосподарські знаряддя праці (в розумінні панщини) і закопали біля Селища. А в 1853 році на тому місці встановили капличку Божої Матері, яка, доглянута і шанована людьми, простояла більше ста років.
Проте цей християнський символ колов очі совєтським чиновникам-атеїстам, які примусили перенести капличку на сільський цвинтар. Простояла вона до часів, коли Україна, нарешті, стала вільною, незалежною і самостійною. З ініціативи отця Петра і родини Ільчука Івана Васильовича в 1993 році капличку перенесли на місце, де вона стояла раніше.
Сьогодні кадубівчани і подорожні завжди навідуються до каплички, щоб поставити свічечку, помолитися, попросити милості у Божої Матері.
Записано від Герчик Ганни Юріївни, 1932 р.н.,
5 березня 1994 р.
Українець
Восени 1918 року Кадубівці окупували румуни і стали переписувати все населення. Прийшли до одного чоловіка і питають: «Кум те тяме?», що означає по-українському «Як твоє прізвище?». Чоловік відповідає: «Я - Українець», тобто прізвище Українець. Тоді шандар (жандарм) б’є його у писок і знову питає: «Кум те тяме?». Той не розуміє, за що його побито, і далі відповідає: «Я Українець». Тут надійшли сусіди і стали розпитувати, за що невинного чоловіка б’ють. Коли узнали причину, то стали пояснювати румунам, що то таке в чоловіка прізвище, як, наприклад, Андрусяк, Марусик.
Одного разу румуни прийшли до баби і питають: «Кум те тяме?» А вона відповідає: «Я, панку, не Тетяна а Жих» (її прізвище). «А скільки років вам?» - далі питають. А баба відповідає: «То 50, панку». «А синові вашому?». «То 51, панку». Так румуни і записали. Коли прийшли до канцелярії і стали перепис робити в книгах, то виявилося, що Жих Катерина має 5 років, а її син Жих Яків – 51.
Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р.н.,
2 квітня 1994 р.
Жарт нечистого
Одного разу мій прадід Жих Яків повертався в місячну ніч з побачення з хорошим настроєм. Раптом на дорозі він помітив скрипку, яку підібрав, а ще через кілька кроків знайшов і смичок. Думав, що то загубив якийсь п’яний. Він йшов дорогою у гарному настрої і грав на скрипці. Вдома довго не міг заснути і вирішив ще трохи пограти. Перед сном повісив скрипку і смичок на цвях, що служив за вішалку. Прокинувся вранці і бачить, що на цвяху висять не скрипка і смичок, а два будяки.
Записано від Герчика Івана Юрійовича, 1948 р.н.,
5 червня 1996 р.
Сила нечистого
За Румунії мій прадід Жих Яків працював сільським листоношею і з ним стався доволі цікавий випадок. Пошта тоді довозилась у Веренчанку, бо через село йшов поїзд. Прадід їздив возом два рази на тиждень у сусіднє село за листами і газетами.
Одного разу повертався додому пізно ввечері. На полі, подолавши вже півдороги, коні стали іржати і тупо йти. «Видно, щось коней сполошило», - подумав прадід. Він повернувся назад і побачив панка, який сидів на возі позаду нього і курив. Прадід перелякався, волосся стало сторца, але він промовчав, бо від переляку не міг і не знав, що говорити. Мовчав і панок.
Коли доїхали до хреста, що стоїть на горбі, коні знову стали йти своїм звичайним кроком. Прадід повернувся, але позаду себе вже нікого не побачив.
Записано від Герчика Івана Юрійовича, 1948р.н.,
5 червня 1996 р.
Про скасування панщини в Кадубівцях
Як я була дівчуром, то мій дід Яків розповідав, що його тато, Жих Василь, робив панщину - два дні панові, а третій собі. Цісар видав закон про скасування панщини, але пани про це людям не говорили. Хотіли, щоб люди і надалі безплатно гарували (важко працювали) на них.
Якось у село приїхав цісарський син (але про це ніхто не знав) і попросився до одного чоловіка переночувати. Вранці чоловік спішить на панщину, а хлопець і питає: «Куди ви так спішите на роботу?». «На панщину, - відповідає той, - не хочу спізнюватися, бо буду битий». «Але ж панщину скасовано», - каже хлопець. «У нас ні, - відповідає чоловік, - нас продовжують гнати на роботу, б’ють». Хлопець рішуче встав і сказав: «Я іду за вас на роботу». Чоловік згодився, але наповідав, аби добре поводився, бо інакше окоман (керуючий, наглядач) поб’є. Хлопець взяв сапу і пішов на роботу.
Люди стали на ряди, а окоман почав робити перекличку. Коли дійшов до прізвища того чоловіка, то відізвався цісарський син і сказав, що сьогодні буде робити за нього.
Люди сапали до обіду і захотіли води. Хлопець попросив дозволу в окомана, аби принести робітникам води. Той дозволив, але попередив, якщо за кілька хвилин не повернеться, то дістане десять нагайок.
Хлопець взяв коновки і пішов до польової кринички. Там їх перевернув догори дном і написав, хто він такий. Коновки залишив біля кринички, а сам пішов з поля. Окоман трохи почекав і поїхав бричкою шукати хлопця, приказуючи: «Зараз я всиплю йому десять нагайок». Але біля кринички знайшов лише коновки з написом. Він відразу відправився до пана і розповів йому про все, що сталося. В обід пан і окоман виїхали в поле до людей і сказали, що до обіду вони відробляли панщину, а з обіду, хто захоче, може сапати за гроші. Він повідомив, що панщина скінчилася.
Але працювати далі ніхто й не думав. Люди дружно викопали велику яму, в неї скидали всі сапи і закопали. «Панщину закопано», - сказали люди і розійшлися по домах.
У нашому селі «панщину закопано» на Могилках, коло Мошкового саду і на місці каплички Божої Матері.
Записано від Герчик Ганни Юріївни, 1932 р.н.,
5 березня 1994 р.
Кути Турецький і Слобода
Моя баба Софія розповідала, чому наше село Кадубівці було поділене на два кути: Турецький і Слобода. Сталося це за часів, коли Буковина перебувала під турками.
Одного разу турки ввійшли в село і стали його палити та вбивати людей. На допомогу людям поспіли козаки, які прогнали бусурманів. Козаки сказали людям, що тепер свобода. Половина села, яка зазнала біди від турків, стала називатися Турецькою, друга - Слобідною (Слободою).
Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р.н„
21 червня 1994 р.
За матеріалами вчителя історії Петрусяк Орисі Юріївни